«МІЙ ДІМ – МОЯ ФОРТЕЦЯ», - стверджує раціоналізатор-винахідник Роман Рудь
Роман Оксентійович Рудь із Колок все життя займався технічною творчістю, не полишає її і сьогодні, знаходячись на заслуженому відпочинку. Змалку привчений до роботи, не може сидіти без діла, і у свої 77 років поспішає на «фазенду», як він любить її називати.
Пройти повз двоповерховий ошатний будинок просто неможливо, адже він зачаровує перехожих своєю архітектурою і нагадує справжній маєток. На даху майорить жовто-блакитний прапор. Навколо дому росте яблуневий сад. Всюди тут відчувається дбайлива рука господаря, який, не зважаючи на вік, із молодечим запалом зводить оселю, де, надіється, продовжуватимуть сімейну династію його внуки.
Переступаєш поріг і ніби торкаєшся чогось потаємного: все свідчить про те, скільки любові і праці, вкладено у будівлю. Оглядаючи будинок, дізнаюсь, що у проекті в раціоналізатора створити у домі зимовий сад та ліфт. Господар гостинно запрошує до бенкетного залу – великої просторої кімнати, де дружня родина зустрічає сімейні свята. Зокрема, саме тут у 2013 році відзначало подружжя 50-річчя спільного життя. Про свою дружину Марію Степанівну Роман Оксентійович розповідає з любов’ю, зазначаючи що чекав на неї довгих сім років.
- Будучи на практиці у Журавичах, ми з хлопцями навідувались і до Колок, про вроду місцевих дівчат були вже наслухані, - хитрувато посміхаючись, пригадує Роман Оксентійович. – У бібліотеці за книгою я й зустрів свою майбутню дружину. Після цього я частенько приїжджав до селища з надією побачити дівчину з очима кольору неба, які так запали мені в душу. Зрештою, минуло сім років, доки ми знову з нею зустрілися.
Правду ж кажуть, людські долі пишуться на небесах. Та життя людське складається не лише з романтичних моментів. Є в ньому миті болю та розчарування і хвилини розлуки з найріднішими людьми.
- Мій батько загинув на фронті у 1944 році, - розповідає Роман Оксентійович. – В селищі Колки був військовий аеродром до 200 га, де постійно проводилось навчання. Гудіння моторів літаків і сьогодні нагадує мені про моє дитинство. Мама моя вправно ткала, тож і я у десять років вже ткав полотно. Після закінчення семирічки хотів поступати на геологічний факультет до Львова, тому що там годували і одяг видавали. Та не пройшов по конкурсу. Навчався у Володимир-Волинському технікумі, згодом Львівському сільськогосподарському інституті за спеціалізацією механізація. Працював трактористом МТС у c. Корминець Луцького району, помічником бригадира, механіком, заступником голови колгоспу. Трудився і на Гнідавському цукровому заводі, де по 24 тонни буряків доводилось вантажити за одну зміну. А з травня 1963 року - викладачем спецпредметів у Колківському ВПУ, де пропрацював більше сорока років.
За досягнення в розвитку механізованої галузі, створення конкурентоспроможних видів техніки, введення їх в експлуатацію Роман Оксентійович удостоєний звання «Заслужений раціоналізатор УРСР» та «Заслужений працівник профтехосвіти України». Його роботи були відзначені на різноманітних конкурсах, виставках сільськогосподарської техніки всеукраїнського та республіканського значення.
- Під час жнив разом з учнями, які проходили практику, допомагали тим колгоспам, які не встигали зібрати колос, - продовжує Роман Рудь. – Ось так, працюючи у полі, і отримав посвідчення «заслуженого» з рук Миколи Прокоповича Остапця. Здебільшого, створював діючі моделі – удосконалював зернозбиральні машини, механізми по міжрядному обробітку просапних культур. Мій колега Микола Корнєєв робив ходову частину до комбайну «Колос», а я зі своїми учнями - молотарку і жатку. Займали третє місце по технічній творчості серед профтехучилищ Радянського Союзу. Наші вироби возили літаком до Москви та Києва. Найдорожча для мене модель, що дещо відрізнялася від попередніх, носила назву «Українські вечорниці». Мені вдалось відтворити картину українських народних традицій, створити справжню хатину з солом’яним дахом, ткацькі верстати, дівчат, які труть у ступі льон. На жаль, до сьогодні вона не збереглася.
В училищі залишилися найтепліші спогади про цю людину, як надзвичайно самовідданого та талановитого учителя. Адже Роман Рудь зажди вирізнявся особливим ставленням до людей: хто б коли не звернувся до нього зі своєю проблемою, ніколи не залишав її без уваги.
Пишаються своїм батьком-винахідником і троє його синів, які проживають на Дніпропетровщині: Петро – архітектор, Олег – священик, Олександр має власний бізнес. Тішиться подружжя Рудів п’ятьма внуками та трьома правнуками. Особливі надії Роман Оксентійович покладає на внучку Марію і мріє, щоб у майбутньому вона стала художницею. Дівчині, вочевидь, передалися гени дідуся, який свого часу писав картини, а різьбярством захоплюється і до сьогодні. Величаво красуються у його будинку три дерев’яні богатирі із славнозвісної картини Васнєцова.
Щоранку зі сходом сонця Роман Оксентійович поспішає до своєї «фортеці», де черпає сили і натхнення, аби залишити гідний спадок для майбутніх поколінь.
|
| Категорія: Добрий господар | Додав: novadoba (09.02.2015)
| Автор: Людмила ВЛАСЮК
|
| Переглядів: 494
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
