Для луганчанки рідною стала маневицька земля
Сьогодні російська влада за допомогою зброї готова захищати росіян в Україні, які, на її думку, пригноблюються, переслідуються за мовним принципом. Про те, як ось уже понад тридцять років живеться серед так званих «ультра -націоналістів, бандерівців, неофашистів», розповідає напередодні дня народження корінна російськомовна луганчанка Ірина Малєєва (у подружжі Балаєва).
Ірина Малєєва народилася у шахтарському місті Брянка Луганської області.
Вищу освіту здобувала у Стахановському гірничо-металургійному інституті на факультеті «Будівництво». Разом з нею в одній групі освоював спеціальність інженера-педагога і юнак з Волині Віталій Балаєв. Трирічна дружба переросла в кохання і завершилася створенням сім’ї.
Трудовий шлях молоде подружжя розпочинало у Туркменії, в м. Красноводську – крупному порту на східному березі Каспійського моря. Правда, пробули там недовго - всього три місяці: коли чоловіка призвали в армію, Ірина, яка на той час була вагітною, повернулася до мами. Чоловік служив півтора року, тож, народивши сина Євгена, як порядна невістка молода жінка вирішила навідатися і до свекрухи.
- Ірино Дмитрівно, пригадуєте перше враження від Маневич?
- Незабутнє враження – живий кінь, якого до цього я бачила лише у фільмах. А коли дід цим конем повіз до знайомих на хутір через зимовий засніжений ліс – це було щось!
- Ви виросли в російськомовному середовищі, по паспорту росіянка. Не боялися їхати до «западенців»?
- Росіянка я наполовину: батько родом з Оренбурзької області, а мама українка. Українську мову в російськомовній школі вивчала з другого класу. Але про «бандерівський край» на сході постійно ходили «страшилки», які, як я тепер розумію, були вигідні для певних владних кіл. Тож коли моя хресна мати дізналася, що мене приїдуть сватати із Західної України, вагалася йти на заручини чи ні. Ніяк не могла повірити, що приїжджі такі ж самі прості люди, як і вона.
- У Вас була можливість залишитися на Луганщині, але все-таки Ви обрали Волинь.
- Так хотів чоловік, а я йому не перечила. У Маневичах я влаштувалася інженером у ПМК, а чоловік пішов викладачем у ПТУ. Через рік отримали кімнату в гуртожитку, почали налагоджувати побут. У мовному відношенні мені було неважко, тому що вся документація велася російською, в обласному управлінні також всі розмовляли російською, а для спілкування у побуті моїх знань української вистачало. Хочу сказати, що сьогодні я вільно володію державною мовою, навіть думати почала українською: «Яка радість, конвалії розцвіли!» І відразу ж ловлю себе: не «ландыши», а конвалії.
- Час йде, все змінюється. Уже 21 рік Ви працюєте провідним економістом Маневицького управління водного господарства, до того ж Ви займаєте активну громадську позицію. Депутат районної ради V, VІ скликань від ВО «Батьківщина», нині в районній раді очолюєте постійну комісію з питань міжнародного співробітництва, зовнішньоекономічних зв’язків, інвестицій та туризму. Віталій Борисович – начальник відділу будівництва та житлово-комунального господарства. Троє дітей – два сини і донька – обрали фах будівельників, тобто можна говорити про сімейну династію Балаєвих.
- Звісно ж, батькам приємно, коли діти продовжують їхню справу. І я сьогодні відчувала б себе щасливою, якби не боялася, як дружина і мати, російської агресії.
- Події в Криму і навколо нього не можуть залишати байдужими. Але мене особисто дуже лякає те, що відбувається у південно-східних областях.
- Останнім часом з’явився новий потужній вид зброї – псевдоінформація, телезомбування. Мій брат Анатолій живе у Харкові, а Ігор - у Ставропольському краї. Харків’янин розуміє ситуацію, виходить на Майдан, підтримує ідею єдності, соборності України. А з Ігорем я не маю сили говорити, кладу трубку, бо відчуваю що посваримося остаточно і безповоротно. Він впевнений, що нас одурманили, що нам загрожує фашизм і місія Росії – визволити нас від коричневої чуми і навести лад у нашій домівці. Це неприпустимо, коли через ворожу для двох братніх народів політику рушаться родинні зв’язки. І знаєте, що у цій ситуації найстрашніше? Що ти безсилий, ти нічого з цим не можеш зробити.
- І все ж таки, як Ви думаєте, чому у Луганську, Донецьку, Миколаєві, інших південно-східних містах дійшло до підняття російських триколорів над будівлями ОДА, до багатотисячних мітингів із закликом приєднатися до Росії?
- Це області з потужною промисловістю. Сьогодні там через провокації підбурюється російськомовне населення, яке свого часу приїхало туди на роботу з усіх-усюд і найбільше з Росії. Робота непогано оплачувалася, соціальні умови були на достатньо високому рівні, квартири отримували за півроку – рік, тому більшість жителів великих міст росіяни, а етнічні українці проживають у містечках та сільській місцевості. До того ж міф про «озброєних до зубів бандерівців» до наших днів, як бачимо, так і не був розвіяний.
- Ірино Дмитрівно, ми з Вами розмовляємо за кілька днів до так званого кримського референдуму. Як би не склалася ситуація, віримо, що переможе здоровий глузд і наші діти не знатимуть, що таке війна. Надіюсь, що своє 55-ліття 18 березня Ви зустрінете із спокійним серцем, з усмішкою на устах у колі рідних та друзів. Здоров’я і добра Вам!
- Дякую.
|
| Категорія: Інтерв'ю до ювілею | Додав: novadoba (19.03.2014)
| Автор: Алла БУБНЮК
|
| Переглядів: 634
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
