Сорок два роки майже без вихідних і відпусток лікувала людей у Карасині сільський фельдшер Анастасія Брисюк, до якої за порадою зверталися і вдень, і вночі люди з усіх навколишніх сіл.

– Коли мені було десять років, отримала травму ноги, - розповідає Анастасія Сергіївна. – На той час у Маневичах працював хірургом Аскольд Григорович (вже не пригадаю його прізвища), який і чаклував над моєю хворою ногою. Дивлячись, як він вміло, професійно виконує свою роботу, як вміє підтримати людину теплими словами, підбадьорити, для себе вирішила: у майбутньому стану медиком.

Наука у Ківерцівському медучилищі давалася Анастасії легко, тому вона жодного заняття не пропустила, писала усі конспекти, які ще потім переказувала своїм однокурсникам. Викладачі вже тоді помітили неабиякі здібності простої сільської дівчинки, в якої – і любов до справи, і її досконале знання, і велике бажання вчасно прийти на допомогу тим, хто її потребує, і, зрештою, те, що примушує жити не лише для себе…

За сорокарічну практику доводилося фельдшеру різних людей рятувати. Часто і вимолювала для своїх пацієнтів життя.

- Найважче для мене було - пологи приймати, - розповідає Анастасія Сергіївна. - Різні були випадки. В однієї багатодітної жінки перейми почалися вдома. А я ж тільки-но прийшла на роботу. Молода ще була, багато чого не знала. Телефоную до свого першого наставника  Василя Коніщука, який працював фельдшером у Замості, він у слухавку каже, що мені робити. Плачу і виконую його вказівки, адже на терезах життя дві долі. То важкі були пологи, плацента приросла, робила ручне відокремлення. Але, слава Богу, мама і малюк залишилися живі і здорові.

Усі вулиці і всі стежини у рідному селі знає жінка достеменно, адже неодноразово доводилося топтати їх і в хуртовини, і в дощову погоду. Поспішала до тих, хто потребував її допомоги: і до малят, і до дорослих, і до людей поважного віку.

 - На роботу, переважно, їздила велосипедом, - зітхає жінка. - Бувало, за день, а часто і за ніч «намотаєш» не менше кілометрів, аніж спортсмени на тренуванні. Тому хотілося б, щоб там, зверху, потурбувалися, аби фельдшерам у села хоча б якісь скутери виписали, ми ж теж люди і з ніг падаємо, - просить за своїх колег Анастасія Брисюк. - Адже сільський фельдшер – він і терапевт, і хірург, і гінеколог, і повинен скрізь встигати: і на роботі, і вдома.

 І все ж таки часу катастрофічно не вистачало. Бо село є село. Фельдшер мусить також доїти корову, порати город, доглядати господарство. Діти були ще маленькі, але все добре розуміли.

– Коли після декретної відпустки вийшла на роботу, синові було лише півроку, доньці ж шість. Тож залишали їх  і на сусідів, і на родичів, як приходилось. Коли Віктор підріс, усе запитував у мене: «Чому Вас постійно кличуть туди, де плачуть?». Отак і приходилось все життя бути, мов солдат на посту. Дуже вдячна за підтримку і розуміння чоловіку Василю, який став справжньою опорою для мене в житті. З ним легко було розпочинати будь-яку справу. А взагалі, моя сім`я – це і є моя «швидка допомога», - посміхається жінка.

 Донька Лариса, як і мама, обрала медицину справою свого життя. Працює медичною сестрою в Іваничівській центральній лікарні . Син Віктор  - колишній військовослужбовець, проживає із сім’єю поруч, у Прилісному. Радіє бабусине серденько, що і внучка Іванка продовжує сімейну династію  – вона майбутній фармацевт.

У 2006 році Анастасія Сергіївна пішла на заслужений відпочинок. За клопітку і наполегливу працю, за відданість своїй справі удостоєна звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України». Хоча, як переконує моя співрозмовниця, людині, яка більше 40 років віддала улюбленій професії, не потрібні почесті і лаври героя. Адже вона робила те, що відчувала необхідним, - рятувала людські життя і найприємніше для неї, коли чує слово «дякуємо». Мабуть, правду кажуть – не людина обирає професію, а професія обирає людину. Головне – відчути поклик душі і наполегливо йти за ним.