День за днем кує своє щастя
Одна з найдревніших професій - сільський коваль – нині призабувається в умовах сучасних технологій. Відрадно, що її традиції підтримуються завдяки людям, по-справжньому закоханих у свою справу. Саме таким є Петро Сосинець із Гораймівки. Недаремно і рід їх називають «ковалики». Хоча сам пан Петро не пригадує когось з рідні, хто б займався ковальською справою. Вочевидь, це було ще за діда-прадіда.
Петра Миколайовича застаю за улюбленою справою: виковував посудину, в якій дружина могла би стерилізувати банки, адже якраз гаряча пора для заготовок на зиму. «Вашій дружині поталанило з чоловіком, що має такі золоті руки», - говорю майстру. У відповідь він лишень хитромудро усміхається.
Вже чимало років сільський коваль розводить вогонь у горнилі своєї кузні. Щоправда, робити це зараз йому доводиться не так часто, як колись. Однак час від часу можна побачити димок над кузнею, бо в селі і зараз ніяк не обійтися без ковальських виробів. По-справжньому гаряче сільському ковалю стає влітку та восени. Тож коли починається сезон обробітку полів – двері їхньої хати не зачиняються.
- Без ковальського ремесла село не може існувати, - говорить Петро Сосинець. – І я радий допомогти людям: одним плуга, іншим – борону та рало. Роблю увесь сільськогосподарський реманент. Взимку, звичайно, роботи менше. Однак без діла не сиджу: роблю граблі, в’яжу віники, вивожу на місцевий ринок і до Колок.
Зізнається Петро Миколайович, що йому завжди таланило в житті на хороших людей. Це вчителі училища №9, де навчався ковальському ремеслу, працівники Самарського підшипникового заводу, де працював на молотах, тракторної бригади у Гораймівці. Старі ковалі передали йому не тільки вміння кувати залізо, а й навчили розуміти його «душу». У кузні радіє і його душа. А вдома на нього завжди чекає дружина Леся Пилипівна, з якою багато років йде пліч-о-пліч по життю. Працює листоношею, гарно відгукуються про неї односельчани. Подружжя виховало три красуні-доньки та сина-сокола. Інна та Наталія – вихователі у дитячому садочку, Катерина – перукар, Олександр закінчив Луцьке училище №2, займається євроремонтами. Тішать дідусеве серденько п’ятеро внуків, що, мов ті ластів’ята, злітаються до їхньої оселі. А він їх частує запашним смачним медом з власної пасіки. Має дев’ять бджолосімей. Вулики майструє сам. Один із них саме красувався у Сосинців на подвір’ї.
Петро Миколайович до сучасного життя з шаленим ритмом не звик. Каже, що любить спокій. Тому й приносить таке величезне задоволення робота в кузні. Бо ж для людей старається. А ще не любить мобільних телефонів, мовляв, вони лише заважають працювати.
- Мені часто говорять, аби придбав мобільний, - говорить сільський коваль. – А я у відповідь кажу: «Якби мав телефон, то тільки б його і слухав. Вже нічого не робив би. У мене є кузня і сім`я. Що ще для щастя треба?»
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (10.11.2015)
| Автор: Людмила Власюк
|
| Переглядів: 507
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
