Дорога до храму у кожної людини своя. В одних вона починається із раннього дитинства, а інші приходять до нього вже в зрілому віці. Це відбувається із різних життєвих причин.
Були часи широкої атеїстичної пропаганди. Гасло «Релігія – опіум для народу» активно впроваджувалося в життя людей, закривало дорогу до храмів. Стосунки з церквою були порушені бездушністю та бездуховністю. Сьогодні - інші часи. Майже в кожному населеному пункті забудовані храми. Людина вільно себе почуває у вірі до Бога, яку обрала її душа. Мене особисто в трирічному віці охрестили в церкві Успіння Пресвятої Богородиці, що знаходиться в селі Оконськ. Багато років я мешкала в іншому місті, цьогоріч на свято Водохреща знову переступила поріг цієї святині. Як вода очищає людину від бруду, так церква очищає людину, дає надію, пораду та вчить християнським чеснотам. Проводячи невеличке дослідження з історії церкви с. Оконськ, я мала за мету збір матеріалів про її минуле та сьогодення. Церква і дзвіниця є пам’яткою архітектури та містобудування 17-18 століття, охороняється державою, а за їх пошкодження карається законом. За приблизними даними, храм збудовано у 1718 році. В збірнику «900-ліття православ’я на Волині» за 1892 рік згадується Оконськ: «...Церква Успіння Богородиці існує більше двох століть, дерев’яна, з такою ж дзвіницею. В селі нараховується 503 жителі, з яких три особи духовного сану. Церква володіє 53 десятинами землі». Одна з версій стверджує, що храм значно древніший. За три століття у ньому жодного разу не припинялася служба. У світі вирували війни та відбувалися катаклізми, а в Оконській церкві люди молилися. Донині тут збереглися книги з християнської бібліотеки 200-го Іжорського піхотного полку, також лампадка – дар від солдатів саперного батальйону, датована вереснем 1915 року. І ще одна святиня – Володимирська ікона Божої Матері від солдатів обозу забезпечення. Так триває і донині. Зведено сільський храм з витесаних сокирою колод, які клали одну на одну, щоб щільно підігнати, але при цьому не було використано жодного цвяха. Сьогодні настоятелем храму є ієрей Олександр Лановий. Ще одна цікава особливість: церква споруджена на високому горбку, але без кам’яного фундаменту. Замість нього – звичайні дубові пеньки. У храмі залишилися царські ворота XVIII cтоліття і унікальний іконостас. Привернула мою увагу могила, яка знаходиться на території церкви. Читаю надгробний надпис: «Протопросвітер місіонер Сукманський». Від прихожан я дізналась, що він був священиком цієї церкви. Він служив ще за Польщі і в роки Другої світової війни. В молодості співав у хорі Федора Шаляпіна. Завдяки отцю священику в селі були врятовані від розстрілу люди. Мала приємну нагоду зустрітися із жителями села, котрі душею та серцем зі своєю церквою. Вони щиро моляться, співають в церковному хорі та свято бережуть історію церкви. Світлана Дрозд (Федорчук) із раннього дитинства ходила з мамою до церкви. Мати Тетяна Тимофіївна все життя при церкві: була касиром, співала в церковному хорі. Світлана Федорівна до цього часу згадує, яке було колись антирелігійне виховання дітей. Розповіла про такий випадок: - Коли я вчилась в першому класі, перед Великоднем, в Страсний Четвер, пішла до церкви по свічку. А на другий день в школі мене з портфелем поставили в куток, за те що я була в церкві. Повертаючись додому зі школи, я дуже гірко плакала. Моя покійна мама ходила до школи, щоб поговорити про цей випадок з учителем. А ось сьогодні в школах є навіть курс духовно-морального спрямування «Основи християнської етики». За батюшку Олександра моя мати казала: «Ніде такого батюшки, як цей немає». Коли він говорить проповідь, то в церкві всі плачуть. Вважаю церкву святим місцем. Мої дві дочки хворіли. Батюшка довго молився за нас, ми ставали на коліна до Плащениці, просячи зцілення. І Господь нам допоміг. Коли людина впадає у відчай, коли в неї не вистачає терпіння нести земний хрест, то звертається а допомогою до Господа. З Богом ми стаємо сильніші. Марія Плескун, попри свій поважний вік, співає в церковному хорі. - З нами – розповідає вона, – по сусідству жив дяк Микола Кульчицький, який запросив мене до хору, і так я співаю до сьогоднішнього дня. Всі святі пісні швидко запам’ятовую. В селі кажуть, як закладалась наша церква, то батюшка казав: «Навік – один піп», «Не на рік, а на вік». Тому й батюшки затримуються. Ось і отець Олександр править вже більше десяти років. Хористка Олена Водько прикипіла душею до церкви. - Так мабуть Богом дано мені. У нас тепер два хори – молодих і старших людей. Моє знайомство з Мокриною Плескун залишило в душі особливе враження. - Мене Господь вибрав на псаломщика, і я вірно служу церкві, - розповідає Мокрина Яківна. - Бог мені помагав в житті, в здоров’ї, в біді. Наш покійний батюшка Григорій Кирильчук – це приклад мудрого наставника і духовного пастиря. Правив у нас 40 років. Їздив і коником, і машиною в інші села, щоб відправити службу. Він був великим служителем церкви, - продовжує розповідь Мокрина Яківна. - У нашій церкві є стародавня ікона – Скоропослушниця Божа Матір. Бувають такі випадки, коли десь загинула людина, то до цієї ікони приходять за допомогою. Сьогодні наша церква постійно проводить збір пожертв для допомоги воїнам зони АТО, які сам батюшка Олександр відвозить до місця призначення. Кожна людина на землі у щось вірить: хтось вірить у своє щастя, хтось в успіх своїх справ, а більшість вірить у Всемогутнього Бога. Нехай же люди ідуть і шукають Бога в стінах храмів. Дорога до храму вічна, і які б не склалися політичні ситуації в країні, їхні двері завжди будуть відкриті для людей.
