Не тьмяніють перли їхніх почуттів
27липня Олександр та Тетяна Антончики із Прилісного відсвяткують перлинне весілля. Їхні подружні відносини, як і натуральні перли, не потьмяніли від часу.
З Тетяною Антончик нас звела лікарняна палата. Днів два розмови були в’ялими, стосувались симптомів хвороби, як це здебільш буває між незнайомими людьми. Але жіноча цікавість брала верх, і вже незабаром кожна розповідала про свою сім’ю, про себе, згадували молодість.
Попри те, що моя нова знайома розмовляла чистою українською, відчувався російський акцент.
- Ти росіянка? – не втрималася я від запитання.
- Так, родом із Росії, хоча у Прилісному живу вже 30 років.
І тут я почула історію, типову для радянської дівчини 80-их років минулого століття. На жаль, не можу передати, того виразу обличчя оповідачки, тих образних інтонацій висловів, якими була пересипана розповідь Тетяни. Але завдяки спілкуванню з цією оптимістичною жінкою лікарняні будні пролетіли швидко і у нашому швидкому видужанні є й її неабияка заслуга.
ххх
1984 рік. На гірничому факультеті Калінінського політехнічного інституту йде розподіл. Члени комісії привітно посміхаються до комсорга курсу Тані Лобанової.
- І куди Ви хочете поїхати?
Висока, миловидна, з рум’янцем на всю щоку, дівчина випалила:
- Тути, де багато яблук.
- О, тоді Вам потрібно на Україну.
Увечері на сімейній раді батьки обговорювали несподіваний вибір доньки. Врешті-решт заспокоїлися: нічого страшного, від Москви до Києва не так далеко – 17 годин поїздом.
Супроводжувала Таню мати. Прохання молодого спеціаліста залишитися у столиці України у главку не задовольнили, бо ж у направленні чорним побілому було написано: «Рівнеторф», с. Прилісне Маневицького району, завод «Сойне».
Потяг з Києва до Маневич прибув далеко за північ. Приїжджі росіянки з важкими сумками в руках повільно йшли порожньою вулицею серед сонних будинків, не знаючи, де шукати готель. Нарешті побачили чоловіка, який, спершись на хвіртку, палив цигарку.
- Йдіть до кінця вулиці, побачите триповерхове приміщення.
А вранці чергова готелю пояснювала, як добратися до Прилісного.
Коли на автостанції жінки почули радісні крики «Таксі!», то спершу ніяк не могли второпати, що вантажівка, крита брезентом, і є довгожданим таксі.
ХХХ
- «Активістка, комсомолка, спортсменка, розумниця і просто красуня» - це й про тебе?
- Можливо, - ніяково посміхається Тетяна. – Але таких, як я, було багато. Час був такий. Ми вірили, надіялись, любили…
- І що тебе втримало на Поліссі? – цікавлюсь у Тетяни.
- Найперше – довколишня краса природи, по-друге – люди, їхня доброзичливість, відкритість, щирість. І хоча мама не втрачала надію випросити-вимолити мене у дирекції, я все ж вирішила – залишаюсь. До того ж колектив заводський був молодіжним, спеціалісти з’їхалися з усього Союзу.
Мене обрали секретарем комсомольської організації, проживала в гуртожитку.
ХХХ
Колега і подруга Віра, родом з Оконська, запросила на весілля.
Таня довго вибирала сукню, мудрувала над зачіскою – врешті, обдивившись себе в дзеркалі з голови до ніг, залишилась задоволеною.
В Оконську найперше вразила довжина весільної палатки і кількість страв на столах, а ще високі пузаті бутлі з самогоном.
Як дівчата не віднікувалися, а все ж довелося скуштувати оковитої.
Веселий настрій зашкалював. А тут і музики не забарилися. Таня з подругами не пропускала жодного танцю. Нарешті босоніжки почали заважати – і рожеві п’яти замиготіли над асфальтом.
ххх
Таня подобалася хлопцям. Та найбільший інтерес відчувався з боку Саші Антончика, який, попри молодий вік, займав посаду заступника директора заводу, захоплювався спортом, особливо футболом. Хлопець був місцевий, родом з Карасина. За характером стриманий, мовчазний, приходив вечорами у гості, брав газету і читав. Не відомо, скільки б тривало таке мовчазне залицяння, якби старші товариші – директор Анатолій Мельник та голова профкому Іван Мельник – не зробили спробу пришвидшити цей процес. І хоча втручання в особисте життя розгнівило молодого Антончика, але результат був досягнений: він освідчився і з радістю дізнався, що дівчина відповідає йому взаємністю.
Весілля призначили на 27 липня. І відразу ж постало питання: де проводити? Наречена, яка багато наслухалася від Юри Кепи, різника по дереву, який працював на заводі і водночас оздоблював ресторан «Україна» в Маневичах, про красу новозбудованого закладу, наполягла на тому, щоб весілля святкувати саме в «Україні».
Але перед тим поїхала додому, аби запросити рідню та купити весільне вбрання. По сукню вирушили в Москву. Але в столиці якраз проходила універсіада, тому в’їзд був обмеженим. Машиніст електрички зглянувся – і довіз їх у своїй кабіні.
Столичне плаття, кузнецовські туфлі і позичена у подруги фата - у такому вбранні постала перед нареченим Тетяна.
Родичів на весіллі було мало, здебільшого заводчани, які подарували холодильник «Снайге», а ще замовили комсомольську туристичну путівку в Туніс. Коли виявилося що Таню в групу зарахували, а Сашу ні, молода дружина відмовилася від омріяної поїздки. Спільне життя – спільні мандри.
ххх
Тридцять років подружнього життя ввібрали в себе радості і печалі, втрати і надбання. Але кохання, яке загорілося у серцях двох, не згасло. Сьогодні гордість сім’ї Антончиків – троє синів-соколів: Ярослав – інженер-конструктор АО «Мотор Січ», одного з провідних світових підприємств по випуску авіадвигунів для літаків і вертольотів, Олексій закінчив Київський національний лінгвістичний університет, працює перекладачем в україно-ізраїльській компанії. Сергій – студент інженерно-хімічного факультету Київського політехнічного інституту.
Олександр Іванович і Тетяна Борисівна мріють про внуків, про їхнє мирне й щасливе прийдешнє.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (27.07.2015)
| Автор: Алла БУБНЮК
|
| Переглядів: 478
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
