«П’ятдесят літ подружнього життя промайнули, як один день»
13 червня рівно 50 років тому встали на рушничок щастя Лідія та Віктор Кулигіни із Градиська.
На їхньому обійсті поважним вартовим стоїть 67-річний красень-клен. В честь народження донечки Ліди батьки посадили його на щастя, на долю, на кохання незрадливе, на добро та радість. Щедро засипаючи щоосені подвір’я золотом осіннього листя, став він справжнім оберегом і їхньої сім’ї.
Із рідної Черкащини 18-річний Віктор Кулигін потрапив до Городоцького лісгоспу спочатку на практику, а вже по закінченню Полтавського лісового технікуму прибув на роботу в Градиське лісництво. Сподобались йому безмежні соснові бори, село, що наче сховалось в них, і мешканці його привітні, та найбільше - чарівна донька місцевого лісника Лідія.
- Як тільки ступив у клуб, то не міг відірвати очей від красуні з довгою косою, - зізнається Віктор Васильович. – А тут ще й місцевий музика Андрій Ясюк так на гармошці вигравав, що запрошував я дівчину на кожен танець.
Саме за це ледве не отримав добрячого прочухана від місцевих парубків, які теж упадали за Лідою. З огляду на такі обставини вирішив Віктор не тягнути ні з освідченням в коханні, ні з пропозицією руки та серця, бо ж незабаром було йому йти до армії.
Про свої наміри написав батькам, ті були не проти. Розповіла матері про своє кохання й 16-річна Ліда. У відповідь почула: «Дивись, доню, це не яблуко, яке можна надкусити й викинути, ти добре подумай, аби не шкодувати потім». І про своє рішення Лідія Василівна за ці півстоліття не пошкодувала жодного разу.
- У нас було гарне весілля, - вертається вона у далекий 1965 рік. – Модистка пошила біле плаття, був і вельон з фатою. Гостей чимало покликали, у хаті в два заходи сідали. А що вже витанцювали всі, бо ж музики які були! Товариш батька із Рожищ грав на баяні, а Февронія Горайчук так барабанила!
А вже восени Віктор пішов служити. Листоношам додалось роботи, бо ж майже три роки писали вони один одному щодня листи. За відмінну службу був відзначений відпусткою. А після армійської служби радів молодий батько народженню первістки. Разом і ймення їй дали – Світлана, бо ж народилась із світлим волоссячком. Ще двічі прилітав до них лелека, приносячи через кожні шість років до доньці.
Згадує Віктор Васильович, що прийняли його як рідного в сім’ї. Тестя, до речі, звали як і його батька - Василем Івановичем. Працював молодий господар недовго у Новорудському лісництві, а потім – чи не на всіх штатних посадах у Градиському. 48 років його трудовий стаж в лісовому господарстві. В цій галузі трудилась і Лідія Іванівна, зробивши, щоправда, перерву на 10-річну працю завклубом в селі.
- Доводилось частенько вечорами на роботі бути, та жодного разу мені чоловік за це не дорікнув – каже жінка.
Бо ж встигала молода господиня усюди – і по господарству, і на роботі, і ткати та вишивати, і смачно приготувати.
Професійною стежкою батьків пішла старша донька, яка змалечку допомагала їм у лісі. Приміряючи батьківську форму, мріяла Світлана, що в майбутньому одягне її й вона. Так і сталось. Здобувши вищу освіту, Світлана Вікторівна ось вже 23 роки невтомно трудиться в Городоцькому лісгоспі. Вищу економічну освіту здобула Валентина, медичний фах обрала Наталія.
- Порадували вони нас шістьма онуками, - розповідає Лідія Василівна. – Одного з них назвали в честь діда Віктором, ще двох – в честь моїх батьків, Василем та Катрусею.
Старшій онучці Ірині вона коровай весільний пекла, незабаром вже й почесне звання прабабусі та прадідуся матиме золоте подружжя. Весільний хліб місила господиня й не одному своєму похреснику (а всього їх у неї аж тридцять!). Запрошують й іншим пекти, бо знають, що живуть вони із чоловіком в любові та злагоді.
Не минаю нагоди запитати про секрет міцності їхнього шлюбу. У відповідь чую: «Головне довіряти один одному, вірити, вміти поступатись, приймати всі рішення разом». А коли я запитала чи швидко пролетіли ці 50 літ подружнього життя, то почула від обох: «Як один день…»
На пенсії подружжя не сумує, тримають господарство, вистачає роботи й на полі. Віктор Васильович, жалкуючи що за роботою мало часу приділяв дітям, займається онуками. Їм цікаво з дідом і дрова рубати, і по гриби в ліс ходити.
Лідія Іванівна дуже полюбляє квіти – на клумбах не лише троянди та піони, а й звичайні польові волошки. «В полі викопала, - пояснює господиня. – А ще квітами мережу рушники. Цьогоріч я 14 рушників вишила. Не забула і про сорочки онукам та дідові».
А я прошу Віктора Васильовича одягнути вишиту з любов’ю його дружиною сорочку аби сфотографувати подружжя. Знімок роблю біля колодязя, верх якого змайстрований руками господаря. Позаду їх помічаю любисток. Це про нього кажуть, що впускає він у хату щастя, а в серця господарів світлу любов та злагоду. І живе ця любов та злагода в серцях Лідії Василівни та Віктора Васильовича ось вже більше півстоліття.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (17.06.2015)
| Автор: Олена БИЧКОВА
|
| Переглядів: 552
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
