Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 24.08.2017, 03:55

Головна » Статті » Люди рідного краю

ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ ЧЕРЕЗ СОРОК ТРИ РОКИ


У 30-ті роки селище, а згодом місто Воркута, стало символом сталінщини. У 1947-1953 роках там перебувало вже понад 60 тисяч ув’язнених. То був найбільший острів Архіпелагу ГУЛАГ на теренах Європейської Півночі Росії - аж до ліквідації 1953 року. Радянська епоха породила чи не найбільшу кількість „зрадників Батьківщини”. Міра „зради” визначалася любов’ю до України. Серед них і 83-річна жителька села Карасин – Катерина Сергіївна Рогашко.

ВОРОГ НАРОДУ



Понад чверть століття існував Воркутлаг - один з найстрашніших радянських таборів. До велетенської тюрми просто неба спрямовувались численні ешелони з тисячами репресованих - дармовою робочою силою, щоб видобувати вугілля і нафту, рубати ліс та прокладати дороги. Каторжна праця і напівголодний пайок. Брезентові намети і бараки з дво-триярусними нарами. Дротяні загорожі й конвоїри з собаками. Не щадила тоталітарна система й жіноцтво. Катерина Сергіївна Рогашко на власній долі переконалася у “справедливості найгуманнішого на світі радянського ладу” в далеких від рідних домівок спецпоселеннях, де відбувала несправедливе покарання. Лише коли Україна здобула незалежність, у 1991 році вона вперше після стількох років ступила на рідну українську землю.
Нині її скромна сільська хатина красується на горбочку у селі Карасин. Приїхавши, побачила квіти, що цвітуть біля оселі, сама ж господиня у дворі клопоталась біля дров.
- Зима, кажуть, сувора буде, треба готуватись, - говорить пані Катерина. – Пригадую, у сибірській землі у червні картопля замерзала. А насінням ділились всі: і українці, і поляки, які раніше були туди виселені.
В особовій справі моєї співрозмовниці зазначено: «Катерина Рогашко обвинувачується у злочинах за ст. 54–11 КК УРСР, які проявилися у тому, що вона належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу».
- Нас у сім`ї було дев’ятеро, четверо померло ще у царську війну, - не стримуючи сльози, розповідає Катерина Сергіївна. – Коли почалась Велика Вітчизняна війна, брата Якова забрали на фронт. Там він захворів на тиф і його відправили у госпіталь. Німецькі літаки розбомбили цей госпіталь вщент. Тому не має навіть могили брата, тож немає куди піти поплакати, покласти квіти. Та про все це ми дізналися лише через вісім довгих нелегких років. А на той час вважали, що він дезертирував із фронту і зв’язався з бандерівцями, тож був зачислений до зрадників батьківщини, ворогів народу, отож підозрювалися і всі члени його сім`ї.

АРЕШТ

У 16 років Катерина змушена була вийшла заміж, аби хоч якось врятуватись від голоду. Однак лише рік прожила вона у заміжжі. Того дня дівчина навідалась до батьків, провідати важкохвору маму. Про цей час жінка сьогодні згадує крізь сльози. Біль, каже, не пройшов навіть із роками.
- Це було напередодні свята архістратига Михаїла, - продовжує свою розповідь моя співрозмовниця. – Їх прийшло двоє. Сказали: побілиш у сільраді стіни і повернешся. Коли ж вже підходила до машини, звернула увагу на шофера, який мімікою та жестами щось показував мені, перехрестивши середній та вказівний палець на обох руках. Що тоді могла зрозуміти сімнадцятирічна дівчина? Це вже зараз я знаю, що той жест означав «тюрма». Спочатку мене тримали тут, в Маневичах. Викликали на допити, змушували зізнаватись у тому, до чого я зовсім не була причетна. Мовляв, я зі своїм братом була у складі злочинного угрупування. Били нещадно. Так може бити лише озвіріла людина. До¬питували, кого я знаю із членів ОУН. Не пам’ятаю, скільки про¬довжувались ці тортури, але мені здалося, що це останні хвилини мого життя. Не один раз приходила до тями від холодної води, яку лили мені в обличчя з відра... Згодом повезли до Луцька. Через три доби я знову сиділа в кабінеті слідчого. Після вмовлянь зізнатися в моїй контр¬революційній діяльності мені поставили питання: “Розкажіть, як, де, коли і за яких обставин ви були завербовані в повстанську організацію ОУН?” Не почувши потрібної відповіді, знову пускали в дію кулаки, ноги, навіть гумову палицю. І так минуло ще три доби...
У 1948-му Катерина Сергіївна почула всій вирок: ув’язнення терміном на 5 років у виправних таборах Сибіру. Своїх рідних тоді вона бачила востаннє. Все майно у них відібрали, всіх членів сім`ї, як ворогів народу, відправили в заслання. Повернулася звідти лише сестра Катерини, яка нині проживає у сусідньому селі. Матір була важко хвора, лежача, тож її перенесли в іншу хатину, де не було покрівлі. Отак і зимувала вона під відкритим небом.
- Того ж року мама померла. Я більше ніколи її не бачила, як і інших членів сім`ї, крім сестри, - говорить Катерина Сергіївна. - Наша хата була геть розграбована. Коли сестра їздила в район, вимагаючи повернути награбоване, їй показали документ, в якому чітко було зазначено, що з нашого подвір’я була взята лише одна колода.


КІНЦЕВА ЗУПИНКА «ВОРКУТА»

Маршрут із кінцевою зупинкою „Воркута” для багатьох виявився останнім.. Під кожною шпалою опинялася людина, яка не витримувала голоду чи лютих морозів. А ще залізниця Воркути збудована на трупах замучених в'язнів, яких ховали в насипі під шпалами залізничної дороги. Навколо шахт і таборів знаходилися цвинтарі. Маленький горбик, на ньому стовпчик з особистим номером. Хто там спочиває - невідомо. Два тижні у холодному товарному поїзді далися взнаки і для Катерини.
- Пам’ятаю вагони, воші були, голод та холод, - здригається від спогадів Катерина Рогашко. - Доїхалa лише половина з нас. Їли ми лише солоних бичків, пити ж нічого не було. От і вмирали. Посеред товарняка стояла піч, в яку час від часу підкидали паливо. Хто сидів поруч, тому було трішки тепліше, я ж знаходилася у кінці вагону. У мене зовсім відмерз один бік. Нас привезли у Воркуту у табір із особливо суворим режимом для ворогів радянської влади. На одяг нашивали букву «Р» (Речлаг), номерний знак був на головному уборі, на рукаві та спідниці. Без нього вартові не випускали на роботу. Писати рідним дозволялося раз у рік, цензура нищила листи, у яких було невдоволення режимом. Особливо лютували наглядачі і нарядчики. За маленьку провину катували і саджали в бетонний карцер.
При розприділенні пані Катерина потрапила на цегельний завод. У піч, де випалювалася цегла, запускали по чотири чоловіки. Там було справжнє пекло. Розпечену цеглу потрібно було брати руками і фасувати на стрічку. Через п’ять хвилин їх випускали і заходила інша зміна. Тих, хто вийшов, зі шланга поливали водою, від одягу йшла страшенна пара. Згодом жінку перевели на кар’єр. Молот та кувалду яких в руках втримати було надзвичайно важко, а потрібно ж було ними працювати.
- У березні по радіо повідомили про погіршення здоров’я «отця» націй Сталіна, а 5-го березня - про його смерть, - продовжує розповідь жінка. - Усі в’язні раділи, з’явилася надія на полегшення умов життя і режиму в таборі. Хоча для переважної більшості це була велика трагедія. Пригадую, одна жінка заходилася плачем, коли дізналась, що помер великий вождь. І це при тому, що доля її двох дітей, які залишились десь на Волині була невідома. Ось така ідеологія і таке виховання того часу.
Через три тижні після смерті Сталіна було оголошено Указ Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію». Він стосувався осіб, засуджених на строк до п’яти років, а також засуджених за посадові, господарські й деякі військові злочини. Катерині Рогашко заборонили повертатися на Україну, крім того, змусили підписати документ на вічне поселення.
- Троє діб нам не давали ні пити, ні їсти, змушуючи підписати той злощасний папір, - розповідає жінка. - Врешті-решт я погодилась. По тому мене направили на сільськогосподарські роботи, не забезпечивши житлом. Ми з дівчатами потоваришували із зоотехніком, який працював у нашій конторі, то він дозволив нам ночувати у його кабінеті. Харчувалися як-небудь, не раз доводилося лягати спати голодними. Згодом один чоловік з жінкою взяли мене до себе. Кімнатка (якщо можна так назвати) була дуже маленькою. Спали по черзі, бо ж не вистачало місця.

РАДІЄ, ЩО ЖИВЕ НА УКРАЇНІ

Саме там, на чужині, у маневичанки з’явилося кохання, яке додало їй сил, а життю сенсу. Серця “зрадників батьківщини” знайшли один одного далеко від дому. Він також волинянин, родом з Рівненщини. Відбував покарання у таборах Воркути. Бог подарував подружжю двох дітей - дочку і сина, які нині проживають у Сибіру. Минуло вже багато років, як Петро Іванович відійшов у Вічність. Похований він на батьківщині - то було його останнє прохання. Дуже вдячна пані Катерина всім тим, хто підтримав її у нелегку хвилину. Та й взагалі, жінка переконує: біда людей зближує. Не маючи ніяких статків, живучи в злиднях, люди були дружніші.
Нині Катерина Сергіївна - звичайна пенсіонерка. Жінка тішиться, що має онуків та правнуків, що може жити на рідній землі і може вдосталь їсти український хліб - той, якого так не вистачало у воркутинських таборах. Бо як ніхто знає справжню ціну життя, свободи і хліба.
- І сьогодні над Сибіром сонце сходить, - проводячи мене до хвіртки, говорить колишня ув’язнена. – Тому я радію, що зараз живу на Україні зі своїм народом, і сподіваюсь на кращу його долю. Іншого не може бути.
При першій нашій зустрічі вона сказала: «Навіщо про це писати? Хіба аркуш паперу щось змінить? Життя ж не повернеш назад. Ви не можете собі уявити, що значить жити у суспільстві під тавром «ворог народу.». Запевняю вас, Катерино Сергіївно, правда потрібна нинішньому поколінню, які хочуть знати більше про історію своєї країни, які свято вірять у щасливе майбутнє України.
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (23.08.2013) | Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 169 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz