В одній із квартир багатоквартирного будинку Великої Яблуньки, яку в свій час отримали за сумлінну працю в місцевому радгоспі, мешкає подружжя Деркачів. Олександр Дмитрович, уродженець Загорівки, не просто працював трактористом, а ще й був лідером у тодішніх виробничих змаганнях. Світлана Миколаївна трудилася дояркою. Коли розкидався радгосп, власне селянське господарство допомагало триматися на плаву, тим паче, вже мали трьох синів.
- Господарюємо і нині: садимо картоплю, сіємо зернові на своїх двох паях, - розповідає Олександр Дмитрович. – Для обробітку землі купили саморобного трактора, якого ще самому довелось доводити до пуття. Маю до нього граблі, плуги, косарки, копачку. Зібраний урожай йде для власних потреб, годуємо живність, частину збуваємо приїжджим заготівельникам.
Сьогодні у родини Деркачів все, начебто, складається непогано. Старший син Дмитро живе в Маневичах, працює трактористом у ДП «Поліське ЛГ», молодший Михайло разом із батьком заробляють на життя, працюючи на навантажувачах у місцевого підприємця, середній Віталій водить КамАЗ та проживає у сусідній Загорівці. Родина часто збирається разом.
Але ще нещодавно усі рідні жили в тривозі, адже Віталій одним із перших був мобілізований на схід країни, де тоді розпочиналася неоголошена війна.
- Важко передати тривогу та переживання, - промовляє пані Світлана. - Страшно було відпускати, адже це були перші призови. Як усі ми чекали, молились, щоб повернувся живим!
Оленівка, Степне, Мар’їнка, Курахово Донецької області – це ті уже всім відомі місця, де був Віталій. Підрозділ зв’язку 51 ОМБР, в якому він служив, на місці не стояв: забезпечували зв'язок, а також перевозили передачі, вивозили солдат у відпустку. Деяке спорядження було з дому, на бронежилета скидалися сельчани, із військкомату дали форму.
- Я у той час познайомився із волонтером із Луцька, який має власну фірму у Польщі, то він і форму, і берці нам передавав, - пригадує колишній боєць 51 ОМБР Віталій. – Щоправда, такі необхідні для військових речі, як рації та інше спорядження, нам чомусь не доходили ніколи, хоча він і це клав у передачі. Звісно, що бувало і страшно, - продовжує Віталій, - адже тоді стріляли не лише з автоматів, і за ніч по два-три рази мусили ховатися у бліндажі. Ті, що стояли на постах, попереджували, коли летіли «гради» і давали три гудки сигналом автомобіля. Бувало, що і не встигали помітити. Якщо працювали «урагани», то чули самі, як в повітрі підриваються касети. Дехто отримав поранення, загиблих, на щастя, не було.
Віталій двічі був у відпустці. Під час однієї з них хлопець, який сів за кермо Віталієвого автомобіля, отримав осколкове поранення, коли здійснював рейс на Савур-могилу. Пройшов рік і в кінці березня 2015 року Віталій, на радість усім своїм рідним та знайомим, неушкодженим повернувся додому. Нині разом із дружиною Надією виховують сина і доньку.
Однозначно позитивно характеризує родину Деркачів і той факт, що Світлана Миколаївна ще вісім років тому взяла до себе на виховання племінницю Юлію, доньку брата. Підтримав рішення дружини і Олександр. Тож тепер долають усі труднощі сучасного життя дружною сім’єю.
|
