З гідністю виконав військовий обов’язок
У 22-річного Петра Синиці із Северинівки з’явилась ще одна сім’я – більше двох десятків бойових побратимів.
Мій співрозмовник виявився доволі скромним і небагатослівним. Нині він працює у Маневицькій філії ПАТ «Волиньобленерго» електромонтером. У свій час, після закінчення Куклівської школи, пішов навчатися у Сарненський професійний аграрний ліцей на електрика. Отримавши таку затребувану робітничу професію, має і сьогодні на кусень хліба, згодилась вона і під час перебування в АТО.
Не встигнувши забути строкову службу у Повітряних військах України у 2013 році, невдовзі хлопець знову змушений був одягнути військову форму.
- 10 квітня 2014 року подзвонили до моєї матері із військкомату, і сказали, щоб я з’явився наступного дня о сьомій годині ранку, - пригадує Петро Синиця. – Коли ж прибув, спитали чи є скарги на здоров’я? Відповів – немає. Підписав якісь папери. Тоді сказали чекати автобуса, який їхатиме на Володимир-Волинський.
11 квітня чоловіки прибули у частину Володимир-Волинської 51-ої ОМБ, а вже через два дні у новій військовій формі солдати вирушили на Рівненський полігон.
- Мене відразу призначили дизелістом польового вузла зв’язку взводу штабних машин, - говорить пан Петро. – У наше завдання входило забезпечувати зв’язком штаб та світлом всі приміщення. Окрім цього відвідували заняття, в тому числі і з вогневої підготовки. Раз у два тижні, на вихідні, відпускали додому.
Невдовзі військовослужбовці вже освоювались на миколаївському полігоні «Широкий лан».
- У Миколаєві нам видали банківські картки для отримання зарплати. Підготовка суттєво відрізнялась по якості, - продовжує мій співрозмовник. - Пробувши там біля трьох тижнів, ми направились у с. Дачне, а звідти передислокувались у с. Березове Донецької області (на трасі Маріуполь-Донецьк біля Докучаєвська), де і розмістився наш табір.
В перший же день свого перебування на Донеччині хлопці почали окопуватись, накривати свої сховища мішками з піском та будівельними плитами. За словами Петра, копати окопи, навіть кірками, було неймовірно важко, бо земля там надто тверда. Проте задля своєї безпеки окопи робили у ріст людини. Таким же чином ховали і техніку.
Заступали на чергування по охороні штабу, на блокпости, які стояли за 3-4 кілометри на трасі Маріуполь-Донецьк, а також по полям та «зеленці».
- Я хоч сам на блокпостах не чергував, так як продовжував бути дизелістом-зв’язківцем, проте часто там бував: возили заряджені радіостанції та все необхідне, - продовжує розмову Петро.
Вперше бійці відчули, що таке справжня війна вже через півтора тижня по приїзду. Спочатку сепаратисти ще не знали, що вони прибули, тож було чутно постріли важкого озброєння лише по блокпостам інших частин, що розміщалися поруч.
- Хоча у наш табір і потрапляли снаряди, та на щастя втрат серед моїх товаришів не було, - говорить Петро Синиця. - Нас в окопі було четверо. Звісно, був страх, бо хто знає куди впаде наступний снаряд. Коли ж сепаратисти добре вирахували наші позиції, то почали гатити набагато сильніше і влучніше. Застосовували «гради», «САУшки», міномети. Навряд чи забуду й ночі, проведені в окопах. Туди спускали матраци, каремати і спали в спальниках. Хоча, що то за сон під постійними залпами.
В кінці літа із-за обстрілів, які ставали все більш частими і влучними, військовим все ж довелось залишити свої позиції та виїхати назад у с. Дачне, а звідти в Новопавлівку Дніпропетровської області, де вже було спокійно. А ще через три тижні у жовтні отримали наказ повертатися на Волинь.
У Володимир-Волинську хоч і доводилось багато працювати і лагодити техніку, привезену із АТО, проте це ніяк не можна було порівнювати із Сходом. Місцеві могли йти на ночівлю додому, інші їздили у вихідні.
26 березня 2015 року Петро Синиця живим і здоровим повернувся додому. Тепер у нього, окрім рідні, є ще одна сім’я – більше двох десятків бойових побратимів.
– З хлопцями періодично, раз у тиждень, зідзвонюємось, - говорить Петро Синиця. - У вересні збиралися у Володимирі-Волинському, хоча мені і ще одному нашому товаришеві поїхати не вийшло. Часто згадуємо наші бойові будні. До речі, один мій товариш із Львівської області був у полоні сепаратистів. Сталося це так. Перед відправкою у зону АТО наш взвод штабних машин розділили. Ми поїхали у с. Березове Донецької області, а дві машини – в м. Лисичанськ Луганської. Вони і потрапили під бомбардування. Один водій повернувся, а інший потрапив у полон. Проте йому неймовірно повезло, що потрапив до росіян. Пробув у полоні лише три тижні, а потім ми ще разом дослужували у Володимирі-Волинському.
Сьогодні Петро Синиця не будує грандіозних планів на подальше життя. Хіба що, одержавши посвідчення учасника АТО, хоче взяти земельну ділянку, щоб почати будуватись. Дивись, з часом з’явиться і друга половинка. А поки працює, у вільний час допомагає по господарству своїм батькам, у вихідні грає у футбол за команду с. Кукли, та сподівається на якнайшвидше закінчення війни.
|
| Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (24.11.2015)
| Автор: Сергій Гусенко
|
| Переглядів: 446
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
