Сашка Капіноса із Тернопільщини я не знав, ніколи не бачив його, і може й не дізнався про подробиці життя цього відважного молодого чоловіка із «Волинської сотні», якби не мої односельчани. В Гораймівці проживають його родичі – Наталія Калькова, Олег і Ольга Снітко. Приїхавши після похорон Сашка вони чимало розповіли про нього. Під впливом цієї розповіді я присвятив віршовані рядки цьому Герою, хочу розповісти про нього читачам. «За свої 29 років Сашко багато зробив для рідного села Дунаїв», - так відгукуються про цього хлопця жителі. Він був підприємцем, аби відкрити спортзал для дітей власноруч зробив ремонт у приміщені. З його ініціативи у селі спорудили пам’ятний знак борцям за волю України. А ще він чудово грав на бандурі, багато подорожував любив гори. Одним із перших оголосив голодування на знак протесту проти прийняття мовного закону Ківало-Колісниченко, голодував 12 днів. Його протест на закон мовний не забути, Витримував без їжі кожну днину, Бажали рідну мову в кайдани закути, Прекрасну мову рідної країни. Друзі пригадують, що Сашко завжди ходив у вишиванці, була ця сорочка у нього і під бронежилетом на Майдані. 10 березня йому б виповнилось 30 років. Не дожив. Не долюбив… У Києві він був з перших днів Майдану. Там і зустрів своє кохання – Олену. Планував з нею одружитися. Не судилося. 19 лютого світло-шумова граната потрапила йому в голову біля барикади поблизу Будинку профспілок. Постала йому мати ніби на краю села, І рідна вулиця, струнка тополя. У білім цвіті стежка, до домівки, що вела І неньки – України світла доля. Він загинув як герой, аби жили інші у вільній, щасливій країні. У соцмережі Олена Котляр, його подруга, на сторінці Сашка написала: «Слава тобі, мій герою! Революція подарувала тебе мені, вона й забрала…» Його ховали з почестями. Близько двох тисяч людей проводжали Сашка до останнього місця спочинку, віддаючи останню шану.
