Сильні духом, мужні, молоді
У час, коли на Сході України розгортаються військові дії, кожному з нас необхідно мати неабияку мужність і силу духу. Хтось чекає на брата, хтось на сина, хтось на батька…І поряд з тим хтось кожного дня здійснює героїчні вчинки, рятуючи комусь життя чи просто протягуючи руку допомоги. Мужність – вона у кожному слові, у кожній професії, у кожному домі, де живе надія, віра і любов. Тут над головою мирне небо і не лунають постріли. І зовсім не віриться, що йде неоголошена війна, де кордони нашої країни захищають найкращі сини України.
Життя на кінчику скальпеля
Професія хірурга вимагає неабиякої мужності та сили духу, бо ж кожна рана пацієнта – це шрам на серці лікаря. Досить часто саме на кінчику скальпеля опиняється людське життя. До когорти цих сміливців відноситься лікар-хірург Маневицької ЦРЛ Андрій Синявський, уродженець м. Сколе, що на Львівщині.
- Хірурги цілодобово знаходяться у стані бойової готовності, - говорить Андрій Євгенович. – Моя сім`я мене розуміє і підтримує, тому що дружина теж лікар: акушер-гінеколог. Ми добре розуміємо, як важливо допомагати людям. Саме у цьому й вбачаю своє головне призначення: у своїй професії і в своїй сім`ї.
Андрій Синявський – випускник Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького. Вдень на парах, вночі – на чергування у травмпункт. Інтернатуру по хірургії проходив на базі Волинської обласної клінічної лікарні (ВОКЛ) та Луцької ЦРЛ. Одночасно по сумісництву працював у Волинському опіковому центрі, фельдшером бригади швидкої допомоги.
- Під час проходження інтернатури, довелось брати активну участь в операціях, асистуючи світилам хірургії, - говорить молодий хірург. - Перша з них назавжди закарбувалася в пам’яті. У травні 2008 року у ВОКЛ мною була виконана операція апендектомія, де вже мені асистував хірург з багатолітнім досвідом Феофан Омелянович Кухарук. Чи відчував страх? Скоріше відповідальність, адже в той момент на вістрі мого скальпеля знаходилося життя людини.
Це лише на перший погляд лікарі-хірурги видаються серйозними, стриманими і зі сталевими нервами. За цими рисами насправді ховається вразлива, чутлива до чужого болю душа. У кожного з них є свій прихований страх і постійні переживання за життя пацієнта. В операційній напружено пульсує кожен нерв, кожна клітина мозку, кожна жилочка. Там долучаються знання, уміння, досвід і рішучість тієї вирішальної миті, яку не можна пропустити.
- Завжди перед тим , як взяти до рук скальпель, кажу «В Божий час!». Всі думки скеровую на операційне поле, адже тут відлік часу іде на секунди. Хвилювання завжди є: скільки б хірург не працював.
На запитання, що у професії хірурга найскладніше, пан Андрій на хвильку задумався. А потім із сумом у голосі відповів: «Сказати діагноз безнадійному хворому».
Молода сім`я лікарів полюбляє відпочивати на природі. Андрій захоплюється риболовлею, разом із п’ятирічним сином грають у футбол, роблять гімнастичні вправи на турніку. Місяць тому у їхній сімї народився ще один син. Мріє Андрій Синявський виховати своїх дітей справжніми чоловіками, а ще вдосконалити хірургічну майстерність. Робота і сімя – це два міцних якорі, на яких тримається його життя.
Запалена свічка, як символ лікарської діяльності, для Андрія Синявського горить яскраво. Слова відомого хірурга «Світячи іншим, згораю сам» звучить мов заповіт.
І словом, і ділом
Сьогодні професія журналіста – одна з найнебезпечніших. Адже ціна правди занадто висока. Особливо це стосується столичних ЗМІ, де кожне слово може коштувати життя. Україна стала епіцентром гарячих подій: спочатку Майдан, потім Крим, і, врешті-решт, війна на Сході. Бути мужніми, об’єктивними, виходити в ефір, ризикуючи життям і сьогодні, намагаються журналісти 5 каналу. Серед них уродженка Маневич Інна Неродик. А нещодавно вона спробувала себе і в ролі ведучої інформаційних новин.
- Словом, я й надалі насамперед - журналіст, а роль ведучої - тимчасова. Тому й графік ефірів - не сталий, - розповідає Інна. - Звичайно, під час першого ефіру коліна тряслися, а язик прилипав до піднебіння. Транслювати з місця події цікавіше, тому що ти сам збирав інформацію, сам її передаєш і відповідальний за неї, а в студії - лише ретранслюєш.
Наголосила Інна на важливості свободи слова: журналіст несе відповідальність за правдивість інформації, адже йому вірять тисячі глядачів.
- Під час подій на Майдані власним життям ризикували не лише журналісти, а тисячі, десятки тисяч різних людей, - розповідає Інна. - Звісно, часом було страшно, але страшно було всім. Важко було в першу неділю після розстрілів, коли в центр столиці з’їхалися сотні тисяч людей, які привезли цілі тонни квітів, якими вже горю не зарадиш. Чомусь українців підіймає з дивану тільки кров та смерть… Того тижня, коли загинула Небесна Сотня, ридав цілий світ... А ти ідеш із мікрофоном і слова сказати не можеш. Що спитати в цих людей? Чому вони прийшли тільки тепер? Важко було стримувати емоції. Є такі переживання, яких не передаси ніякими словами і ніякими кадрами: це коли жінки на підборах у спідницях довбуть бруківку, яку приносять людині в інвалідній колясці і вона на місці розбиває її молотом на дрібніші шматочки. Коли ти не голодний, але не можеш відмовитися від канапки з салом, бо тебе так смачно припрошують пригоститися. Коли всі ті люди - різні за вірою, за мовою, за статком - одне одного ладні обнімати. Там відбулось мільйон історій. Знаєте, як з мільйона маленьких фотографій складають одну величезну? Отак і там: з мільйона історій склалася величезна, і вона ще складається. І треба буде багато часу, щоб потім роздивитися кожну з них.
Мужніми і героїчними Інна вважає військових, які зараз перебувають на Сході, їхніх матерів, батьків, і всіх тих, хто везе їм туди допомогу.
- Було би дуже добре, якби хоч трохи небайдужості проявили байдужі, - з надією говорить Інна. - Мій друг Тарас Чмут збирає кошти, закуповує для військових спецодяг і спецзасоби і доставляє безпосередньо в зону АТО. З впевненістю можу сказати, що ці гроші, на відміну від тих, які люди перераховували на 565, точно підуть за призначенням. Оце реквізити його банківської картки 5168 7420 6029 2525. Кошти на цей номер можна надсилати у будь-якому банківському відділенні. Щодо мрій, то я хочу, щоб героїв пам’ятали і гідно шанували їх пам'ять. Щоб Небесній Сотні не було за нас соромно.
Бути вірними народу України
Непросту місію поклав Господь на Романа Нікітіна, уродженця російського містечка Ульяновськ, нині колківчанина, який нещодавно повернувся із гарячого Сходу України.
- Після розлучення батьків, ми з матір’ю переїхали на її батьківщину – Житомирщину, - розповідає Роман. – А в 2006 році я влаштувався оператором піноблочних установок на одній фірмі, яка працювала по всій Україні. Так доля закинула мене в Колки. Мені тут сподобалось. Одружився. Маю троє дітей. Останніх три роки їздив на заробітки до Польщі, де працював трактористом. Пригадую, я уже був недалеко від митного кордону, як пролунав дзвінок із військкомату.
11 квітня Роман Нікітін був призваний до мобілізованих військ Володимир-Волинської військової частини А-2331. Через декілька днів їх відправили на Рівненський полігон, де для бійців проводили навчання зі стрільби. Роман знаходився в інженерно-технічному взводі мінометної батареї ІІІ батальйону 51 бригади. Саме там він отримав страшну звістку: найменша його донечка Настя ледве не втопилася в Стиру, але завдяки двом відважним рибалкам її вдалось врятувати і вона знаходиться у важкому стані у реанімації. Життя випробовувало його на стійкість.
- Наша батарея в більшості складалася з чоловіків уже зрілих, яким більше тридцяти років, - розповідає Роман. – Коли офіцери почали знімати погони, ми зрозуміли, що нас будуть відправляти на Схід. Спочатку наш табір розміщувався в селищі Дачне, яке знаходиться на території Дніпропетровської області. Через деякий час нас перекинули під Новоукраїнку на Донеччину. Розставили десять блокпостів в різних територіальних округах. Найдовшим і найтрагічнішим з них виявився саме 10-ий блокпост під Волновахою, який знаходився за 60 км від нашої бази.
Щодо засобів амуніції, які були у військовослужбовців ІІІ батальйону 51 бригади, - солдатська форма, автомат і бойові припаси. Завдяки автомайдану вони отримали бронежилети, якими періодично мінялися вартові на постах.
- На 10-му посту також було кілька міліцейських бронежилетів 4 класу, але, на жаль, вони не врятували хлопців, - з гіркотою згадує Роман. – Не виявилися готовими наші хлопці до партизанської війни, та й досвіду, як такого, не було. Про місцевих жителів не можу сказати, що всі вони погані. Просто їх залякали, сказали, що приїдуть бандери, які вбиватимуть і дорослих, і дітей. Був випадок, коли наші солдати за власні кошти придбали невеличкі подаруночки для дітей (сік, морозиво, цукерки) і пішли в дитячий садочок, щоб та малеча не думала, що ми їхні вороги. Спочатку вихователі сприйняли нас агресивно, адже прийшли ми зі зброєю, яку не дозволялося полишати. Наступного дня вони вже радісно віталися. Люди зрозуміли, що ми приїхали сюди для того, щоб захищати свою країну.
Роман переконує, що, попри все, хлопці налаштовані патріотично, але з різним ступенем військової підготовки. Саме тому і розділилася 51 бригада, адже деякі хлопці залишилися добровольцями в Донецьку, коли більшість поїхала в Миколаїв на «Широкий Лан».
- Я й сьогодні підтримую з ними зв’язок, вболіваю за них, живу ще їхнім життям, - говорить Роман. – Вони дійсно герої і патріоти своєї Вітчизни. Там не має значення, звідки ти родом, бо армія - це одна велика родина. Коли у мене в сімї сталася біда, хлопці забрали мою зброю і до ранку просиділи зі мною, боялися, щоб я нічого не вдіяв собі. А на світанку прийшли і сказали, що зібрали трошки грошей на лікування для моєї донечки. Щодо харчів, то армія не голодна і ніколи такою не була. Навіть були такі випадки, що ми банки сала, якого було у нас вдосталь, віддавали у місцеву їдальню. Сьогодні на Сході хлопці найбільше потребують із спорядження - ліхтарики або ж прибори нічного бачення, а також комплекти військової форми, щоб була на зміну, майки, футболки, шкарпетки, тобто найнеобхідніші речі щоденного використання.
З гордістю розповідає Роман про колишнього вже полковника Володимира Яцківа. Солдати його підтримують, не вважаючи винним у трагедії під Волновахою. Коли він просив відкликати 10 блокпост, аргументуючи це тим, що хлопці ще не готові до військових дій, йому прийшла телефонограма: «Стояти до кінця». За 25 років служби він звик виконувати накази.
- Насправді серед військових панує величезна недовіра до вищого керівництва, - розповідає Роман. – Немає злагодженості у військових діях. Коли на Донбасі терористи громили наших хлопців, ми стояли від них за 12 кілометрів. Наші командири звертались до генералів з проханням, щоб поїхати і допомогти відбити атаку терористів, а у відповідь почули: «Ми не маємо таких повноважень». Знайомі хлопці дзвонили до наших солдат і просили: «Ви найближче, приїдьте, допоможіть нам, у нас половина поранених». Це ще важче: знати, що там вбивають твого друга, а ти не можеш нічим зарадити.
Мінометна батарея, в якій знаходився Роман, одна з перших відреагувала і приїхала на місце трагедії під Волновахою. Це був суцільний жах. І сьогодні без сліз чоловік не може про це говорити. Найболючіший момент для нього, коли вони везли тих сімнадцятьох хлопців на Волинь, коли бачили ці труни, коли відчували запах крові, коли розуміли, що нічого вже не можна повернути назад.
- Ми там не герої, - говорить Роман. – Ми прості солдати. І стоїмо там не для того, щоб помирати, а для того, щоб захищати свою Україну. І якщо не зупинити сепаратистів на Сході, то через два тижні війна може початися і на Волині.
Точка зору
У чому полягає героїзм та мужність сьогодення?
Наталія Коржик, студентка Луцького базового медичного коледжу, с. Тельчі: «Вважаю, що кожна людина по-своєму мужня. Хтось проявляє її у виборі професії, хтось в усвідомленні гіркої правди життя, хтось в щоденних клопотах. Захоплююсь тими людьми, які проявляють милосердя, допомагають іншим і стають для них опорою в житті. Маю на увазі самотніх людей похилого віку, яким не має на кого покластися і які потребують душевного тепла. Люди, які не полишають їх на самоті, відкриті для світу, і навіть не підозрюючи, своєю підтримкою здійснюють героїчні вчинки».
Юрій Ремінський, працівник ДП «Волиньторф», с. Прилісне: «Коли запитують про героїзм та мужність, то відразу згадуєш тих хлопців, які сьогодні на Сході беруть участь в АТО. Але є люди, які вважають себе героями, коли, наприклад, можуть перевищувати швидкість на дорозі, коли знають, кому і як дати хабара, купити ту чи іншу посаду. Чесність та гідність перед самим собою та іншими людьми, доброта та чуйність, безкорислива допомога тим, хто її потребує, - ось це справжні героїчні риси, які потребують неабиякої сили духу».
Мар’яна Яцина, провідний спеціаліст сектору містобудування та архітектури Маневицької РДА: «Це коли людина стійко переносить усі труднощі та випробування, які випали на її долю, і при цьому залишається ЛЮДИНОЮ. Адже вміння побачити крізь хмари сонце, посміхнутися крізь сльози і знайти бажання жити - великий талант, який дається людині від Бога. У цьому я вбачаю мужність кожної людини».
Ростислав Палівода, вчитель музичного мистецтва та художньої культури Комарівської ЗОШ, с. Гута Лісівська: «Я глибоко поважаю громадянську позицію сотень тисяч українців, що стояли на Майдані. Адже кожен із них здійснив Вчинок, який потребує мужності. Для мене приклад героїзму - ті хлопці, які сьогодні ціною власного життя захищають територію України на Сході. Це справжні патріоти своєї Батьківщини, і більшої мужності годі знайти, коли товариш ладний віддати життя за свого друга».
|
| Категорія: Молодіжна палітра | Додав: novadoba (11.07.2014)
| Автор: Людмила ВЛАСЮК
|
| Переглядів: 1192
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
