Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте. В останню, тяжкую минуту за неї Господа моліть.
На перший погляд, всі ми щиро любимо свою землю, але на що ми готові заради неї? Врешті-решт, легко любити країну «в радості». А у важкі хвилини, у хвилини болю і розчарування?! Тоді і має розкритися оте справжнє почуття, яке називають силою серця нації. Адже патріотизм - це не тільки, коли ти носиш вишиванку і знаєш напам’ять гімн України. Патріотизм - це коли молоді курсанти на окупованій українській території, під звуки російського гімну співають «Ще не вмерла Україна». Патріотизм – це коли лікар в порожній операційній палаті плаче від того, що сьогодні йому вдалось урятувати чиєсь життя. Патріотизм – це коли сільський вчитель віддає дитині часточку себе. Патріотизм – це коли матір всиновлює чужого сина і любить його як рідного. Патріотизм – це коли вболівальники різних футбольних команд тримаються за руки, ще раз доводячи, що країна у них єдина і вони готові боротися за неї до кінця.
НА БАРИКАДАХ
Сергій Ремінський із Городка поїхав на Майдан, тому що любить Україну понад усе. І це не пафосні слова, які журналісти, здебільшого, використовують у своїй практиці для підняття рейтингу героя. Сергій належить до когорти тих людей, які не мислять свого життя без вільної усміхненої Батьківщини. Напевне, саме тому має за плечима ангела-охоронця, який не залишає його ні на крок. Зрозумів це лише тоді, коли світлошумова граната вдарилася об його ногу і відскочила в сторону. «Щасливий,» - хтось поруч подумав. А Сергій мріяв лише про одне: перемогти…
- Кожен мій день починався і закінчувався телевізійними новинами, - розказує Сергій. – До останнього надіявся, що все вирішиться мирним шляхом. І, врешті-решт, не витримав. Зібрав речі і поїхав до Києва. Добирався рейсовим автобусом, аби не викликати ніяких підозр, адже автомобілі ретельно перевіряли. Автобус зупиняли чотири рази, але, не виявивши ніяких злочинних предметів, пропускали далі. 18 лютого я вже був на Майдані.
По приїзді новоприбулих хлопців відразу відправляли на барикади, оскільки багато протестувальників отримали тяжкі поранення, деякі просто несумісні з життям. Та й ті, що залишились вцілілими, були виснажені і втомлені від безсонних ночей. Розпочався штурм. «Беркут» наступав. Свист куль лунав з усіх сторін, гранати вибухали раз по раз.
- Для того, щоб піднятися на боротьбу, людина має пройти через страждання, через співчуття до інших. Саме це виводить людей на вулиці – звичайних людей, а не членів політичних партій, - говорить Сергій. - Ці дні не лише змінили історію, але й докорінно змінили моє життя. Я усвідомлював, що мене там можуть вбити. Як і те, що вдома на моє повернення чекають четверо маленьких оченят та моя дружина. У той момент, коли я думками обіймав найрідніших людей, у ногу вдарилась світлошумова граната і рикошетом відлетіла зовсім в інший бік. Я залишався цілим і неушкодженим. Потім знову під ногами пролетіло ще дві. Я зрозумів: чиясь сильна молитва рятує мене від смерті.
На Грушевського фактично кожні 15 хвилин підбирали поранених. Крізь бинти проступала кров, але протестувальники з перев’язаними головами та ногами знову поверталися на барикади. Між лавами людей і морем чорних шоломів стояв густий червоно-чорний дим. Не першу добу палали автомобільні шини. Лунали вибухи. Протистояння тривало цілодобово. Воля або смерть – це розуміли усі. Кожен робив щось своє: хтось кидав у «Беркут» бруківку, а хтось саморобні снаряди, одні жбурляли «коктейлі», інші рятували поранених…
- Ми відбивалися як могли – тими ж палками, щитами та камінням, - говорить Сергій. - До останнього хотілося вірити, що у нас стріляють гумовими кулями. А потім полилась кров по асфальту… Рвані рани від гранат і скалок, гематоми від кийків, переломи. Щити були, як картон, бронежилети пробивало на виліт.
Вразило Сергія те, що там були всі рівні: чоловік похилого віку з Донецька, студентка зі Львова, бізнесмен із Харкова. Дівчата із залишками гламурного манікюру виривали бруківку, разом з хлопцями розливали "коктейлі Молотова". Старші жінки передавали каміння. Оці картини дотепер у нього перед очима. Це був живий організм, мурашник, де кожен робив свою справу. Хоча бракувало керівника, який у потрібний час віддав би наказ. Тому кожен діяв по своїй волі та совісті. І коли, здавалося, «нарешті, перемогли!», чорне крило біди накрило Крим.
- Коли оголосили мобілізацію, думав, що люди ставатимуть у чергу до військкомату, - з розчаруванням говорить Сергій. – Однак прийшли лише одиниці. Хотілося б, щоб всі ми усвідомили, що ця війна торкнеться кожного, ніхто не залишиться осторонь. Я готовий хоч сьогодні взяти в руки зброю і захищати кордони своєї держави до останнього. Головне, щоб владна верхівка робила якісь конкретні кроки.
ВОЛОНТЕРОМ НА «ПЕКЕЛЬНІЙ КУХНІ» МАЙДАНУ
Якщо для декого зі студентів походи на Майдан обмежувалися лише кількагодинним стоянням на площі, то студентка кафедри туризму географічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка Мирослава Балай із Прилісного знаходила час і на волонтерство.
- Я приїхала на Майдан, коли на вулиці вийшли перші студенти, - розказує Міра. – Мало хто знає, що першим запротестував Львів, а вже пізніше до нього долучилися кияни. У місті не знайдеться жодної сім’ї, щоби хоча один її член не поїхав на Майдан. Наша студентська група також, не роздумуючи, вирушила до столиці. Це було рівно за тиждень до кровопролитного розігнання «беркутівцями» мирних протестувальників. Вдруге я поїхала 31 грудня, аби провести на Майдані новорічну ніч. А втретє – 31 січня. Спочатку брала участь у мирних мітингах, а потім попросилася волонтером на кухню. Працювала в Будинку профспілок. Швидкість роботи там неймовірна. Їжа розходилася миттєво. З подругою робили бутерброди на другому поверсі. Підгодовували іноземних журналістів, яких у приміщенні знаходилося багато. Люди брали, дякували й усміхалися. Загалом, все було дуже організовано і згуртовано. Окремо стояли ряди домашніх закруток, а також – банки з салом. Їх було надзвичайно багато. Дехто приносив готові страви. Звичайні кияни і приватні підприємці дбали про тих, хто стояв на Майдані. Працювали до другої ночі. Кілька годин перепочинку - і знову до праці.
Як розповідає Міра, мітингувальники говорили різними мовами – українською, російською, навіть білоруською. Але всіх їх об'єднувало бажання змінити країну на краще. Дівчина зізнається, що було приємно від того, що ніхто їх не ділив на Схід та Захід, не було мовної розмежованості. А ще протестувальників підтримувала і передавала частину свого оптимізму співачка Руслана.
На Майдані прилісненка потоваришувала із бійцями сотні «Лева» і зараз підтримує з ними дружні відносини. Одного з них 19 лютого жорстоко побив «Беркут»: переламали руку, надрізали вухо, ще й погрожували 15 роками позбавлення волі за екстремістські настрої. Хлопці і сьогодні знаходяться на Майдані. Кажуть, стоятимуть до виборів президента України.
Розповіла волонтерка, що на географічному факультеті ЛНУ імені Івана Франка з самого початку революції знаходився пункт обігріву для львівських майданівців. В одній із аудиторій навіть робили бронежилети. А ще на тому ж факультеті, лише на 5 курсі, навчався герой з Небесної сотні Ігор Костенко, який загинув 20 лютого біля Жовтневого палацу у Києві. Коли дізналися про його героїчну смерть, плакали усі викладачі та студенти. Тепер одна з аудиторій носить його ім’я. Там постійно горять лампадки, люди приносять квіти, стоять портрети у чорних стрічках.
- Я щаслива, що доля дала мені можливість відчути життя Майдану, - говорить Мирослава. - Бо хто тут не жив, не будував барикади з мішків із снігом, не спав у наметі чи на підлозі Будинку профспілок, не їв суп із паперового стаканчика, не слухав вірші просто неба, не грів руки полум’ям із діжок, не ділив шматок хліба на всіх мешканців намету, той навіть наближено не збагне усю непереможну міць і драматизм Майдану.
ГОТОВИЙ ЗАХИЩАТИ УКРАЇНУ ЗІ ЗБРОЄЮ В РУКАХ
Ситуація в Криму, вочевидь, і справді показала свідомість наших громадян. Чи не вперше не військкомати шукали призовників, а призовники – військкомати. Нехай їх одиниці, але вони є! Хлопці, що роками переховувалися від служби в армії, добровільно записуються у лави Збройних сил України. Серед тих добровольців, хто одним із перших звернувся з військовим квитком до військкомату, був прилісненець Юрій Козлов. Він – офіцер запасу. Навчався у Національному університеті державної податкової служби України на факультеті фінансів та банківської справи, де на військовій кафедрі вивчав військові спеціальності.
- Я уважно слідкував за подіями російського вторгнення до Криму, - говорить Юрій. - Спокійно спостерігати за тим, як нашу країну роздирають на частини, не можу. Таких добровольців, як я, – багато. В нинішній ситуації це обов'язок кожного. Я хочу жити у вільній країні і бути впевненим у завтрашньому дні. Наша країна століттями потерпала від поневолення, різні покоління боролися за її незалежність, і ми просто зобов’язані не зрадити тих людей, які поклали життя за нашу свободу. Зараз ведеться багато розмов про те, що українська армія – небоєздатна, тобто немає кому та чим воювати. Частини розформовували, намагалися перевести армію на контракт, скасувавши призов на службу строковиків. Власне, це і є причиною зниження обороноздатності нашої держави. На щастя, наш народ є консолідованим та досить мудрим, тож, у разі чого, цілком здатен стати на захист.
Ще задовго до подій у Криму Юрій подавав заявку до військкомату із проханням направити його на військову службу у гарячі точки. Але поки не отримував ствердження. Працював у столиці фінансистом на приватній фірмі, але, коли розпочалася окупація Криму, розрахувався. Зараз чекає виклику та розприділення до певної військової частини, де б він міг бути корисним для своєї держави.
- Я не розумію агресивно налаштованих проти нас наших братів - росіян, - говорить Юрій. – Моя мама – українка, тато – росіянин. Вже багато років він проживає на Україні, хоча розмовляти українською так і не навчився. Ніхто його за це не дискримінує, не утискає. Ми ж розуміємо: не важливо, якою мовою ти володієш, важливо те, що ти за людина. Адже можна досконало говорити рідною мовою, а не любити свою батьківщину. Тато з болем у серці спостерігає за тим, як його земляки називають нас «бандерівцями» та «фашистами». Каже, що йому дуже образливо за Україну. Якщо мій батько, росіянин за походженням, зі справжнім українським серцем, готовий обороняти нашу країну, то чому ми, свої, її розпинаємо?
Точка зору
Чи вважаєте ви себе патріотом і що у вашому розумінні означає "патріотизм"?
Оксана Довгаль, с. Цміни, вчитель інформатики та асистент кафедри програмного забезпечення Львівського національного університету імені Івана Франка:
Я - патріот. З 2005 року проживаю у Львові, але до кінця свого життя мені снитиметься моя хата і рідне село. Моя маленька Батьківщина - це Волинь, а Україна - це вже моя любов життя. Я готова допомогти Україні тим, чим зможу і де буду корисною: наразі викладаю у НУЛП, також працюю вчителем, у свою роботу вкладаю свої сили і намагаюсь не лише вчити дітей, а й виховувати їх.
Патріотизм для мене - це коли ти розбудовуєш свою країну, починаючи зі своєї сім’ї. Коли не крадеш, коли допомагаєш іншим і чесно працюєш. Якщо ти патріот - ти поважаєш інші нації та народи. Коли ти патріот - ти не кричиш усюди, що готовий покласти життя за країну, а будуєш її тихо і чесно, з вірою в Бога і любов’ю до людей.
Яна Ляхович, с. Комарове, студентка третього курсу Івано-Франківського університету права імені Короля Данила Галицького, факультет журналістики, кафедра реклами та зв'язків з громадськістю:
Я вважаю себе патріотом, бо патріотизм - це своєрідна риса характеру: в когось вона проявляється яскраво, в когось - майже відсутня... Взагалі, в перипетіях сьогодення, бути патріотом - модно. Говорячи мовою тінейджерів, це - новий мейнстрім. Однак, слід розуміти, що патріот в реальності - не лише та людина, яка кладе руку на серце під час звучання державного гімну і може тримати стяг ночі та дні, а та, котра, насамперед, духовно вболіває за свою націю та побратимів. Вона не обов'язково повинна знати особливості функціонування державного апарату та атрибутику країни, але таких речей, як зрада, братовбивство і продажність, не сприймати апріорі.
Патріотизм - це коли ти готовий померти за добробут своєї нації. Для мене це - квінтесенція добра, чесності та чистоти, бо істинний патріот ніколи не чинитиме зла своїй Батьківщині і не матиме чорних намірів.
Ростислав Смусь, смт Маневичі, провідний спеціаліст відділу ведення державного реєстру виборців:
На жаль, себе не позиціоную як патріот, бо нічого ще не зробив для улюбленої України. Але люблю її всім серцем. Саме це спонукало мене поїхати на Майдан. Був там кілька разів. Навіть отримав вогнепальне поранення в ногу. Входжу в склад 11 сотні самооборони, так звану сотню «Ведмедя». Але щоб бути патріотом, замало побувати на Майдані, як ми звикли вважати. Серед нас є так звані «патріоти», котрі кричать про свій патріотизм, про свою любов до України… А мені здається, що справжній патріот – це людина, котра не стільки кричить про свою любов до країни і народу, скільки чесно робить свою роботу і вміє допомагати тим українцям, котрі поряд і котрі потребують допомоги… Ось це і є патріотизм.
|
| Категорія: Молодіжна палітра | Додав: novadoba (09.04.2014)
| Автор: Людмила Власюк
|
| Переглядів: 2036
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
