Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 188
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 27.06.2017, 20:25

Головна » Статті » Молодіжна палітра

Тричі пропонував руку і серце

Дружини воїнів знають, як важливо бути сильними, молитися і не втрачати надії, знати ціну коротким хвилинам розмов і вміти рахувати довгі дні розлуки. Кожна з них служить в тому ж батальйоні, роті, частині, іде по мінному полі разом зі своїм чоловіком. Душею, серцем, думками… Серед них і Оксана Семенюк, вчитель початкових класів Маневицької ЗОШ І-ІІІ ст. імені Андрія Снітка.
Вона вже давно не бачила його. Сумує, плаче ночами, цілуючи свою донечку у рожеві сонні щічки. Він так далеко - їхній тато. Лише голос у телефоні: « Я люблю, я чекаю...».
Роман пропозицію руки і серця робив Оксані тричі. Вона ж боялася щось змінювати у своєму житті: розуміла, що потрібно буде поставити крапку на друзях, школі, і розпочинати життя з чистого аркуша. Вони познайомилися у Маневичах на весіллі її двоюрідного брата. На останній курс навчання з Вінниччини, звідки родом, дівчина перевелася на заочну форму до СНУ ім. Лесі Українки. Цей рік перевернув її життя: і диплом отримала, і чоловіка знайшла.
- Вперше Роман освідчився по телефону, - з усмішкою пригадує Оксана. – Наші стосунки здебільшого будувалися в режимі телефонного спілкування і коли по той бік слухавки прозвучало: «Виходь за мене заміж», я злякалася і відразу ж вимкнула телефон. Та сталося якось так, що рука сама потягнулась до мобільного і набрала знайомий номер, але на цю тему ми більше не говорили. Згодом я запросила його на Вінниччину зустрічати Новий рік. Приїхав і побіг на кухню до матері просити моєї руки. Втретє – на День закоханих. Я здавала сесію, після екзамену виходжу у фойє, а там Роман чекає з букетом квітів. Я ледь його стримала, адже він хотів стати переді мною на коліна. Але й тоді я сказала йому: «Ні». А потім, потягом повертаючись додому, побачила закохану пару, що сиділа навпроти мене. Я зрозуміла, що готова до нового життя. З ним. З Романом. Я набрала його номер і перше, що сказала: «Я згідна бути твоєю дружиною». Через рік ми відгуляли весілля.
Війна увірвалася в щасливі будні молодого подружжя. Оксана плакала і казала: «Я тебе не відпущу, або ж ми підемо разом». Отримавши повістку, Роман нікому нічого не сказав. Він – нумізмат, тому Оксана частенько грозилася: якщо чоловіка заберуть на війну, вона продасть усі його копійки, бо їм потрібно буде за щось жити. Одного разу він прийшов, висипав всі монети в пакет і обмотав його скотчем.
- Я запитала, навіщо він це зробив, повістки ж ще немає, а він каже: «Значить, прийде», - пригадує Оксана. - А вона ж вже лежала у нього в кишені. Наступного дня я прибігла з роботи додому, бачу, Романа немає. Дзвоню до нього: «Де ти є?». У відповідь чую: «У військкоматі».
Коли коханий закидав на плече свій рюкзак, Оксана думала, що серце вискочить із грудей. У ранковому тумані, ніби в уповільненій зйомці, розчинявся автобус, що віз солдатів на війну.
- У той день маневичан ішло лише троє, - говорить Оксана. – Я плакала. Плакала й тому, що тих двох чоловіків не прийшов ніхто провести. І коли машина від’їхала, я зрозуміла, що тепер надія лише на Бога. Роман потрапив у 28 ОМБР. Півтора місяця у Полтаві його навчали будові радіостанції «Моторола». І відразу після закінчення навчання у складі мінометного батальйону відправили на передову під Мар`їнку. Спочатку він рідко телефонував, а потім ми домовилися, що чекатиму дзвінка кожного ранку. Єдине, що я запитую завжди: чи їв, чи тепло одягнений, чи нічого не болить. Зараз він знаходиться у станиці Луганській, але 15 лютого їх мають перекидати, куди – мені невідомо.
Коли у вересні Роман приїхав у відпустку, Оксана відчула щастя: нестійке, непевне, але справжнє. Давно забутий спокій. Він приїхав, але думками залишився там, із хлопцями. І саме тут дружина воїна хвилювалась за нього не менше, ніж коли він був на війні.
- Я його не впізнала, - говорить Оксана. – Він завжди любив переглядати телевізійні передачі. Я приходжу, а Роман сидить в темній кімнаті і дивиться на клаптик похмурого неба у вікні. Я запитую: «Може, тобі щось болить?». Заперечно хитає головою: «Все добре». Моє життя вже давно поділилося на «до» і «після» війни. Завжди думаю, що йому там набагато важче, ніж мені, тому намагаюсь себе не жаліти. Упоратися з переживаннями допомагають молитви... Я йому подарувала хрестик та Псалом 90, він їх береже. Це трохи мене заспокоює. А ще отець Олександр із Оконська привіз йому молитвослов. Найжахливішим днем у моєму житті стало 3 червня минулого року. Десятки разів його набирала – поза зоною. А потім в Інтернеті прочитала, що горить Мар`їнка. Дзвонила до волонтерки Галини Хмеляр, вона ж через сльози каже: «Чекай, сонечко, чекай…». Потім сказала свекрусі, що поїду на поле у Велику Яблуньку, навіщо – й сама не знаю. Там посеред поля впала на коліна і дві години несамовито ридала. Якби хто побачив, то подумав би, що збожеволіла. Перед дитиною і свекрухою не мала права показувати свій розпач. А потім зателефонував Роман…
Оксана висловлює щиру вдячність за підтримку колективу школи, працівникам дитсадка «Сонечко» та торфобрикетного заводу, де працює Роман. Найтепліші слова вона адресує свекрусі Ніні Павлівні за те, що виховала їй такого хорошого чоловіка. Їхня п’ятирічна донечка Діана дуже любить свого татка, постійно малює малюнки і останній раз, коли відправляли передачу в зону АТО, вона зібрала всі аркуші і положила їх в ящик. На кожному малюнку - прапор України. А буквально на днях, йдучи повз автостанцію, попросила маму почекати кілька хвилин: «Може, тато наш приїде….».
Що для них час і кілометри, якщо навіть безжальна війна, яка забирає усе й одразу, не в змозі забрати силу їхньої любові?
Категорія: Молодіжна палітра | Додав: novadoba (22.02.2016) | Автор: Людмила Власюк
Переглядів: 86 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz