«В час зрад страшних і втрат таких гірких, і без імен вони для нас герої»… - Молодіжна палітра - Статті

Вони поверталися… Поранені, змучені, безсилі. В очах стояли сльози. Декотрі не соромилися - плакали навзрид. Бійці йшли, міцно стискаючи в руках автомати, декого несли на ношах. Позаду залишалося чорне від диму місто. Спогади спопеляли душу. Як благали дружини і впавши навколішки, тихо перед іконою плакали матері: «Інші чоловіки, дивись, то у Польщі, то в Росії пересиджують, ждуть…» Як діти, нічого не розуміючи, тулилися до ніг: «Таточку, тебе не вб’ють?...» Як, ніби вибачаючись, вони шепотіли у відповідь: « Хай собі як знають, а я ховатися не буду…» Історія сьогодення страшніша за усі фільми про війну, які доводилось коли-небудь бачити. Тут, на заході, сприймаєш війну по-різному. Для одних - це зірвана можливість заробити кошти у сусідній «братній» державі, для інших – чорна хустина на все життя. Для мене, як для людини, яка кожного дня зустрічає сонце на мирному небосхилі, вона починається за порогом військового госпіталю. Де враз сивіють матері. Де повні болю, пройшовши усі кола донбаського пекла, лежать хлопці, які ніколи не забудуть польову кашу й сухарі, і своїх товаришів… Вони різні у цій лікарні: без свідомості, дехто без кінцівок із чорним поглядом, інші прошиті кулями у черевній порожнині, ще дехто випалений вогнем по саму душу. А на сходах ховає сльози у молитві молода дружина... Скільки тих історій з лінії вогню! Від статусу Світлани Рябошапко у «фейсбуці» мороз іде по тілі: «Перша палата. Щойно з реанімації. Зшили докупи цвіт української нації. В другій важкі. Вчора були під Дебальцевим. В третій – праворуч – досі бій триває. Жвава четверта – їздять уже на візочках. П’ята зимує. Очі засліплюють бинти. В шостій медбрат роздає бійцям пігулки. Сьому палату так і прозвали «Нікішине». Хлопці бояться вогнів. Вікна щільно завішені. Восьма порожня. Вчора лежало двійко: сорок було Івану і двадцять Андрійку». Там і ті, що вже пройшли Афган, Чорнобиль, Лівію, які сьогодні воюють пліч-о-пліч зі своїми синами. Вони знають, що щастя вимірюється звичними словами у телефонній слухавці: «Тату, привіт» - «Привіт, сину». І знову вчуватиметься глухий застуджений голос комбата посеред залпів «градів» й артилерійського вогню в зруйнованому майже дощенту донецькому селі. З кожним днем переконуюся: оті, найкращі, - вони на Сході. І навертаються на очі сльози гордості, коли зустрічаєш їх: отих, які попри зраду, попри те, що держава не в змозі забезпечити найнеобхіднішим, віддавши землі чергового товариша, готові захищати Батьківщину там, де вона скаже. Бо у втраті будь-якого клаптика землі бачать завтрашню втрату всієї країни. Хтось же мусить йти її захищати. За тих, хто сховався. Я цілую руки тим матерям, які з молитвою проводжали найріднішу людину у дорогу, знаючи, що їхніх синів посилають туди на смерть. Знаючи, що там, в окопах, їх залишають напризволяще. І кожен Божий день зі страхом та надією чекають на телефонний дзвінок. Кожнісіньку хвилину. За це я кожну матір нагороджувала б орденом «За мужність». Дуже прикро усвідомлювати, що навіть в умовах війни зміни прийшли не до кожного. Люстрація не відбулася ні в державі, ні в наших душах. Пам’ятник Леніну безслідно зник, з поваленням якого у нас асоціювалося нове життя, та не зникла наша жадібність до грошей, до влади, корупція, хабарництво, заздрісність, продажність. Тому Бог поставив нас у таку ситуацію, в якій ми не можемо не змінитися. Війна прирікає нас на створення боєздатної армії, без якої ми не існуємо як окрема держава. Сьогодні ми платимо криваву ціну за роки бездіяльності. Щоб більше ніколи наших синів не ставили на коліна перед тими, які рвуть на шматки синьо-жовтий стяг своєї країни… Країни, в якій вони прожили 23 роки і яка раптом видалася їм чужою. Усяка війна від диявола. І я вірю, що для кожного з нас буде довгий коридор у чистилище, заповнений тими, хто «не думав», «не знав», «не хотів». Можливо, не тут, і не сьогодні. Та все одно судимі будемо. І на Сході, й на Заході. І в Україні, й в Росії. Неможливо зростити розпиляні половинки вбитого дерева, і я не знаю, як ми житимемо далі з тими, які пригощали наших солдат медовою «вибухівкою», плескали в долоні, коли гинув цвіт української нації. Чи вартий того «русский мир», щоб за нього продавати душу?! Чи приніс він краплю щастя хоч в одну донбаську сім`ю? Чи зможуть «волеизъявление русского народа» пробачити ті, хто був в полоні побитий, замордований, і ті, хто носив тяжко поранених чи мертвих… Ті, які сьогодні знаходяться за зачиненими дверима військового госпіталю… І досі триває важкий бій за справедливість. Хлопці готові зі зброєю в руках боротися за свою Батьківщину до останнього подиху, але для цього їм потрібно знати, що вони потрібні своїй країні, що вона їх не зрадить, не залишить сам на сам. Після п’ятихвилинної перерви так званого перемир’я вони знову затягуватимуть рани шнурками від берців. Що чекатиме на них через хвилину, годину, через день, кому й скільки жити, – невідомо. Нам невідомі всі їхні імена, як їм болить війна, як страшно їм дивитись на руїни своєї України. «В час зрад страшних і втрат таких гірких, і без імен вони для нас герої». …Колони йшли мовчки. Через маленьке віконце пошматованого БТРа, до якого прикипів чиєюсь кров’ю синьо-жовтий клаптик, що вцілів від прапора, виднілись свіжі могили з маленькими дерев'яними хрестами. З пекла поверталися ті, за кого усі попередні дні молилися, у кого вірили. Ті, які лізли у вогонь, вибираючись із багна окопів. Ті, які рвалися туди, де справді страшно. Ті, які виносили із зони вогню тих, хто називав їх фашистами, радів, коли збивали вертольоти, й аплодував розстрілові під Волновахою. Вони різні. Бородаті та вже немолоді, тендітні та юні. Бідні й заможні. Публічні й скромні. Вони підставляють Батьківщині своє плече і чесно виконують свою роботу за тих, хто із «зірковими» погонами сидить у високих кабінетах, ведучи війну по картах. Вони цінують той шматок неба, що віддзеркалюється у дощових калюжах під ногами. І це відображення красиве й чисте. Просто там, звідки вони повертаються, небо інше, і їм є з чим порівняти.
1 2 3 4 5 Категорія: Молодіжна палітра \| Додав: novadoba (17.03.2015) \| Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 629 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz