«Віддай людині крихітку себе, за це душа наповнюється світлом» (Л. Костенко)
Сьогодні волонтерський рух набув нечуваного раніше розмаху у зв’язку із подіями у державі. Усім миром збирають одяг, ліки, їжу, гроші – усе на потреби військових у зоні АТО. У когось там син, брат, чоловік, дідусь… Кожна копійка може комусь врятувати життя. Волонтерами стають священики, вчителі, бізнесмени, прості сільські трудівники. Війна ставить всіх на один щабель людяності.
Такі дівчата потрібні полку «Азов»
Осінь 2013-го назавжди змінила свідомість Юлії Трофімчук з Прилісного – двадцятиоднорічної студентки факультету ресторанно-готельного та туристичного бізнесу Київського національного торговельно-економічного університету. З першого дня Революції Гідності і до найтяжчих кривавих сутичок на Грушевського та Інститутській вона знаходилась на Майдані. Сьогодні ж Юля - волонтер добровольчого батальйону «Азов». Коли, здавши сесію, студенти їдуть на канікули, вона збирає кошти для учасників АТО чи запаковує речі на складі.
- У моїй пам’яті назавжди залишиться жахливий бій на Грушевського, де я, будучи активісткою Правого Сектору Деснянської Самооборони, надавала допомогу пораненим та контуженим бійцям, - повертається до лютневих подій минулого року Юля. - Серед наших побратимів, які пліч-о-пліч боролися за гідне майбутнє держави, був і Сергій Табала (позивний «Сєвєр») - вісімнадцятирічний кіборг, який загинув у Донецькому аеропорту. Ніколи не забуду патруль БСП по вул. Братиславській у повному бойовому оснащенні. Саме тоді надійшло повідомлення, що «тітушки» можуть оточити Деснянський район. Тоді гуртожитки КНТЕУ знаходилися під пильною опікою студентів.
Волонтерська робота Юлії у полку «Азов» розпочалася з березня 2014 року. Разом з подругою вони співпрацювали з соціальною національною асамблеєю «Патріоти України» під керівництвом Андрія Білецького. Інформаційно-організаційна допомога, робота з громадськістю, активне інформування громадян про роботу асамблеї через соціальні спільноти - основне завдання, яке виконували дівчата. З початком на території України АТО дедалі більше уваги приділялось допомозі військовим.
- Восени 2014 року я пройшла військово-медичний вишкіл на одному з військових полігонів, - розповідає волонтерка. – Для полку «Азов» ми збираємо кошти та продукти харчування. Основними пунктами збору допомоги є НСК «Олімпійський», Майдан Незалежності, супермаркет «Фора». Щоденно сума збору різна: від 2000 до 4000 тис. грн.. Усі кошти відправляються в зону АТО, частково витрачаються на молодих новобранців-бійців, що тренуються у нашому штабі.
Крім того, Юлія Трофімчук є учасником всеукраїнської благодійної акції «Україна - це я». Її ціль - запалення великого тризубу на столичному Майдані та інших містах України в знак вшанування усіх загиблих за її незалежність. Написані символічні побажання бійцям на жовто-блакитних стрічках відправляються на блокпости, аби хлопці відчували підтримку.
- Я вдячна батькам, які з розумінням ставляться до моєї волонтерської роботи, хоча вони, безперечно, хвилюються за моє життя, - зізнається Юля. – Особливо, коли йде мова про відправлення волонтерів у зону АТО. Волонтерську допомогу я не вважаю чимось героїчним. Оборона держави та допомога військовослужбовцям - обов’язок кожного свідомого українця. І я не можу спокійно жити, знаючи, що на Сході помирають мої побратими, знайомі, земляки.
На Схід на власному авто
Щоб зважитись сьогодні поїхати на Схід, потрібно мати неабияку мужність. Там іде війна і навіть у найбезпечнішому місці може дістати ворожа куля. Але Михайло Рейкін із Колок, 31-річний сільський коваль, навіть хвильку не сумнівався, коли йому випала можливість на власному авто з волонтерською допомогою відправитись на Донбас.
- Того дня ми з батьком працювали в кузні, коли отець Андрій Закидальський прийшов з проханням виготовити для бійців буржуйки, - розповідає Михайло. – Я запропонував зробити їх з газових балонів, які ми шукали і по сусідніх селах. Кожна буржуйка мала форму літери «Г», її ми робили так, щоб зверху на ній можна було готувати їжу, а піднявши арматуру, - повісити свої речі після прання. В кожну пічку ( а їх ми зробили шість) поклали по сокирі, совку та кочерзі, а також теплі шкарпетки. Крім наших, ще шість буржуйок маневицькі хлопці привезли із Польщі.
У розмові з отцем Андрієм Михайло запитав, як ті буржуйки відправлятимуться на Донбас, запропонував свою допомогу. Поруч стояла дружина Тетяна, тому священик обережно відповів: Можливо станеться так, що поїдете Ви».
- Приїхавши в Маневичі, я зрозумів, що саме так воно і буде, - продовжує Михайло, – оскільки мій мікроавтобус та Ярослава Красуляка виявилися найбільш місткими для поїздки. Дружину запевнив, що все буде добре, ми ж у себе, в Україні. В училищі загрузили теплі речі, різні закрутки, там заготовок було близько до двох тонн. Стільки ж ще чекало на подвір’ї української церкви у райцентрі. З нами у дорогу вирушили о. Андрій та о. Михайло. Дизпаливом допомогли хлопці із автозаправки, за що їм велике спасибі.
Рожищенські волонтери пояснили детально маршрут, кілька разів наголошуючи, що на блокпостах вони мають виглядати бадьорими та виспаними. Для відпочинку зупинились у Харкові. Це був період, коли оголосили перемир’я.
- Тільки ми виїхали на гору, як у мене поламався автомобіль, - пригадує Михайло. - Вийшли з машини, відкрили капот, почали з’ясовувати причину несправності. Зателефонували до о. Михайла, який їхав попереду разом із супроводжуючим нас бійцем. У той момент пролунало три вибухи десь зі сторони Слов’янська. Повернувшись, військовослужбовець добряче відчитав нас за те, що ми зупинились на самій горі, мовляв, тут все проглядається снайперами.
З Божою поміччю маневицькі волонтери дісталися до с. Тошківка Лисичанського району, що на Луганщині, де стояла 24 львівська бригада. Позаду залишилось 22 блокпости. Відчувався запах війни.
- На зворотному шляху на одному із блокпостів до нас підійшов боєць, - говорить Михайло. - «Откуда? Куда? Цель визита?» - основні питання, на які відповідали. До нього підійшов ще один. «Все гаразд. Це волонтери», - сказав він товаришеві по службі. « А, так вы своим передачу возили?». І це слово «своїм» мене вразило найбільше. Якщо ти стоїш на українському блокпосту, значить, ти теж – наш!
Крім ковальства, Михайло захоплюється рибалкою на сома, грає на тубі й гітарі, та, як заведено із діда-прадіда у їхній родині, гарно співає. А ще він вирізняється серед колківчан своєю справжньою козацькою зачіскою. Хоча, за його словами, на оселедця він поки не заслужив, лише на чуприну.
- Чуприну вистриг разом зі своїм шестирічним сином Леонідом 19 лютого минулого року, - говорить колківський козак. - Напередодні трагічних подій на Майдані. Згодом до нас приєднався мій батько та старший брат. Коли згадуєш таких хлопців, як мій однокласник Леонід Полінкевич, - розумієш, що це були лише перші смертельні ластівки війни. Боляче за тих хлопців, яких звинувачують у дезертирстві. Ще один мій однокласник Саша Чурик повернувся з Іловайська у тапочках 46 розміру, в шортах нижче колін і в майці, на три розміри більшій. Він і сьогодні не знає, кому завдячувати за цей одяг.
Свого часу хлопець багато працював за кордоном, зокрема, у Польщі та Росії.
- Сьогодні я не можу працювати на Росію, - говорить Михайло, - бо знаю, що мій господар платитиме податок державі, яка за ці гроші придбає ракету, таку, що стріляла по моєму товаришеві Колі Ковальчукові під Іловайськом. Скільки хлопців їдуть у Росію на заробітки у той час, коли вона поставляє техніку, що руйнує український Донбас. Я їх прошу: «Хлопці, не їдьте!» А вони мені: «А де я гроші такі зароблю?» Замість 300 грн тут ви отримаєте сто, зате залишитеся вірними нашій рідній Україні.
Святе діло – допомогти тим, хто за нас воює
Леся Тарасюк, уродженка с. Криничне, - волонтер волинської Спілки ветеранів Афганістану, яка на Волині є своєрідним центром допомоги українській армії. Щочетверга хлопці возять на Схід нашим бійцям і продукти, і бронежилети, і різноманітне військове устаткування.
- Я не професійний волонтер. Я просто роблю те, що нині вважаю потрібним, - говорить Леся Панасівна. – Я – мама, і у мене теж росте син. Наші люди працюють відчайдушно, з останніх сил. Приміром, бабуся Галина Василівна (вона завжди так підписується) купує на пенсію нитки, в’яже шкарпетки і в кожну пару кладе лист солдату. Приходять молоді хлопці та дівчата, які хочуть допомагати. Мій син разом з однокласниками та вчителями складає аптечки, за день їх виходить близько 150-200 штук. Вартість однієї аптечки - близько тисячі гривень. У Криничному молоді дівчата та старші жінки відрами готують олів’є, яке відправляється на Схід, нещодавно влаштовували ярмарку тортів у Луцьку.
Долучаються до спільної справи і дорослі, і діти. Юнаки та дівчата, яким по п'ятнадцять років, разом з іншими волонтерами Спілки афганців цілими днями зі скриньками стоять в «Епіцентрі», збирають кошти, потім сортують товари, складають в ящики, запаковують та відправляють. Значну допомогу надала Костюхнівська ЗОШ, яка для Світлодарської лікарні, що на Донеччині, передала чотири дефібрилятори, привезені із Польщі. Побачивши їх, медсестри плакали. Адже це найперше, що рятує хлопцям життя.
- Для мене відчуття війни найсильніші, коли я спілкуюся з тими бійцями, які лежать в госпіталях, - говорить пані Леся. - Таких правдивих новин ви не почуєте на жодному каналі. Коли мій племінник на Савур-Могилі цілу добу не виходив на зв'язок – це для нас було справжнісіньким пеклом. Ми цілу ніч простояли на колінах, щоб всі вони після тих «градів» залишились живі. В нас на Волині є чотири хлопці, про долю яких нічого не відомо. А ще є багато таких, у яких з рідних нікого немає. Ми маємо потурбуватися про кожного з них. Військову форму їм видають на рік часу: і це в окопах, в болотах, під шаленими обстрілами. Мороз іде по шкірі від того, що доводиться переживати цим хлопцям на Сході. Психологічно це дуже важко витримати. Дзвоню до свого односельчанина Олексія Зінгеля, запитую: «Як справи?», а він відповідає:«У нас тихо сьогодні. Стріляють далеко, кілометрів за десять…». У нас в госпіталі лежить хлопчина з Ратнівського району, який вночі разом з іншими побратимами вивів з Донецького аеропорту 18 хлопців через мінне поле. Він казав: «Нас сам Бог вів». Зірвався третій поверх, впав на другий, де вони знаходилися, і разом це все впало на перший. Вони витягували один одного з тих завалів. А ще він виніс із собою тепловізор, бо знав, що коштує він сто тис. грн.. Я пережила з тими хлопцями дуже багато, тому і ходжу туди кожного дня. Не піти – це значить залишити когось без чогось необхідного. Моєму синові - тринадцять, чоловік, слава Богу, поруч. Тому ми маємо допомагати тим, хто воює замість них.
|
| Категорія: Молодіжна палітра | Додав: novadoba (03.03.2015)
| Автор: Людмила ВЛАСЮК
|
| Переглядів: 652
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
