Зоя Іллівна та Іван Федорович Соломанчуки, мої бабуся й дідусь, цього року святкуватимуть золоте весілля. Вони є прикладом для наслідування для своїх дітей та онуків.
Жили вони далеко один від одного: бабуся у Житомирській, а дідусь у Волинській області. Їхні стежки перетнулися у тихих Маневичах, на початку 1960-их. Зоя після довгих перенаправлень на той час працювала у пологовому відділені Маневицької райлікарні акушеркою, а Іван - архітектором Маневицького району.
А зустрілися вони на танцях у клубі. «Прийшла молода, тендітна білява дівчина. Думаю, буде моя», - пригадує той вечір дідусь Іван. Після танців молоді люди домовилися про зустріч, але Зоя втекла від залицяльника, бо зустрічалася з іншим. Вона жила неподалік від клубу в своєї подруги, там її знайшов кавалер, але дівчина навідріз не захотіла виходити. Проте від долі не втечеш.
Іван із Зоєю зустрічалися більше року і вирішили, що 1965 стане роком їхнього одруження. Через рік у них народився первісток - донечка Наташа, а незабаром - синок Микола.
Діти розповідають, що батьки завжди були турботливими,чуйними і порядними, вважаючи, що треба працювати по совісті, щоб потім не було соромно поглянути людям в очі.
Непомітно спливли роки.
Дочекалися дідусь і бабуся внучок - Іринку (від Наталії) та Іванку (від Миколи).
Мені дідусь Іван ім’я вибрав сам: «Бачу, що не буде в мене внука, то хоч буде продовження мого імені». Пішов у загс, де йому виписали свідоцтво про народження, яке він потім привіз на дачу та показав усій родині.
Іринка вирішила продовжити справу бабусі – навчалась у медичному університеті. Нині вона проходить інтернатуру в Луцьку, вийшла заміж. Бабуся та дідусь мають надію, що Іринка народить їм правнученят.
Наші ювіляри вважають, що сенс щасливого подружнього життя у нев’янучому коханні, вірності, відданості, повазі один до одного.
А дідусь підкреслює: «У народі кажуть: якщо побудував дім, посадив дерево, маєш сина, (а я ще й дочку) - то не даремно прожив життя».
|
