Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 188
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 24.07.2017, 15:34

Головна » Статті » На суботній добривечір

Бідні пожертвують останнім
Валентина вже давно втратила відчуття часу. Відтоді, як її молодший син одягнув військову форму. Слідкувала лише за новинами. А поза тим закінчилась зима і непомітно почався березень, з оголеним надвечірнім смутком і прохолодними весняними ранками. А у її душі безкінечна зима. Жінка неохоче звикає до воєнних реалій, намагаючись із останніх сил жити своїм мирним життям, тим самим додаючи собі спокою та рівноваги. Втім, не помічати війну стає все складніше. Особливо, коли серед ночі тишу розриває крик сина: «Усім в окопи! Лежати». Тоді вона схоплюється і мчить чимшвидше у його кімнату, витирає його спітніле чоло, прислухаючись, як поволі вирівнюється дихання. В такі хвилини вона розуміє: війна не закінчиться ніколи. Вона ще довго буде снитися її Славкові. Навіть тоді, коли Донбас відчує себе частиною України, навіть тоді, коли повернуть Крим. Ту війну вона завжди бачитиме в очах сина.
Тепер над нею нависла загроза втратити старшого сина, бо якщо Слава свідомо приймав рішення стати військовим, то Євген, натура тонка і вразлива, все частіше тримав в руках пензля і малював пейзажі: голубе небо над мирною Україною, правічні зелені ліси і квітучі яблуні. І на жодній із тих картин не було війни. І вона страшенно боялася: якщо його відправлять на Схід – він зламається. Інколи його картала: «Хлопці на заробітки їздять чи на роботу влаштовуються. В тебе ж і диплом на руках, і спеціальність програміста нині в моді! Хіба ж це професія для чоловіка – дерева малювати?» Він мовчки все слухав, змішуючи фарби і шукаючи потрібний колір небесної блакиті. І думав про те, що молодший брат більше не цікавиться його мистецтвом, не дає слушних порад, не спілкується з друзями, а все більше мовчить.
Бачила це й Валя. Кожен день вона прокидалася ні світ, ні зоря, поралася по господарству, готувала сніданки, обіди, вечері і плакала над своєю долею. Ні, чоловіка Господь послав їй найкращого: він з нею і по ягоди, і по гриби, і в полі, і на кухні. Душа ж розривалася від слів сусідки: « А що то вже твій Славко все по монастирях та церквах їздить? Гріх хоче відмолити? На війні був, значить, вбивав…». «Мій – військовий і має обов’язки перед державою і людьми, яким присягав. А твій он щодня гроші в барі пропиває. Добре, що після стількох випробувань син повернувся до Бога», - сухо відрізала. Ще й інша сусідка через дорогу, Марина, солі добавляє: «А это правда, что Слава на послушании в монастире?». А їй яке вже діло? Краще за своїми дітьми дивилася б, а то все в чарку заглядає. І їсти немає що, і вдягнутися, часто приходить за куснем хліба, аби внуків погодувати, які повертаються зі школи голодними. І батьки їхні – п’яниці. Одна молитва для них – горілка. Так роздумувала жінка, замішуючи тісто на пиріжки, які так люблять її сини…
Марина не раз себе лаяла за слабку силу волі, але відмовитись від оковитої не могла. Приїхала на Волинь з Росії, працювала дизайнером, з чоловіком Василем жили у місті, а коли захворіли його батьки, повернулись у село. Отак і залишились. Квартиру продали і потрохи, призвичаюючись до сільської праці та вгамовуючи тугу за домівкою та роботою, причастилась до чарки. Сотні разів собі казала: «Досить!», проте… Син одружився, народились внуки, тепер їх четверо. Будучи напідпитку, не раз піднімав на її руку, не жалів і батька, і дружину, яку через пияцтво позбавили материнських прав. Коли дивилася на малечу, яка старанно виводила перші закарлючки у зошиті, серце обливалося кров’ю. Не витримавши лихої долі, купили з чоловіком хатину неподалік і перебралися туди жити. Тиждень тому Марина поховала чоловіка, його брати вимагають, аби повернула гроші, які вони потратили на похорон, а де ж вона їх візьме, якщо сьогодні і в роті ще нічого не мала. Все, що має, береже для внуків. Вони частенько навідуються до неї, бо знають, що вдома немає що їсти. Тому й п’є, топлячи у чарці всі свої біди.
Валентина неймовірно зраділа, коли дізналася, що Євгена взяли на стажування в приватну фірму. Робота хороша – працюватиме з комп’ютерами, все ж не на полі з ранку до ночі. І не пензлем по листку водити. Сказали, що місяць працюватиме без заробітної плати, аби пересвідчитись, чи підходить він їм. Згадавши це, усмішка зникла з її обличчя: де взяти гроші на дорогу, хоча б 100 грн, а там якось буде. Так сталося, що в хаті не було ні копійки, живуть з господарства, на його і витрачають, а гроші потрібно зараз, у цю хвилину. Побігла до сусідки Марії, її чоловік щойно повернувся із заробіток з Москви. Відмовили. Пішла до Христини – вони на ринку торгують, сказали, що нема. Зайшла до Ганни – їздила в гості до доньки, внукам віддала. А Галина сказала, що сама нещодавно позику брала, нічим не допоможе. Отак і прийшла жінка ні з чим, стала біля криниці, витирає сльози. «У тебя случилась беда? Может, я смогу помочь?» - почула голос Марини. «Нічим ти мене не допоможеш, ти й сама не маєш що їсти, і борги на тобі висять», - відповіла мати, розповідаючи свою історію. «Жди меня. Я сейчас», - і Марина швиденько побігла до хати. За якусь хвильку повернулась і простягнула долоню, на якій лежала сотня гривень. «Я получила похоронные деньги. Возьми. Пусть у твоего сына все будет хорошо».
Валентина ще довго стояла, обіпершись на криницю, стиснувши у руці ту вистраждану купюру. Її всю трясло від сліз, від образи і від людської щедрості. Багаті люди – скупі на добро, бідні – пожертвують останнім. Вона стояла і благала у Бога прощення. Не судіть людину по її вигляду, судіть по її вчинках.
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (14.03.2016) | Автор: Власта КРИМЧАК
Переглядів: 25 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz