Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 19.09.2017, 20:15

Головна » Статті » На суботній добривечір

Діагноз: дурепа
Вони навчалися в одному класі, разом грали у волейбол, ходили в турпоходи, танцювали на шкільних вечорах. Після випускного він поїхав вчитися на шофера, вона – на бухгалтера. Коли Вадим ішов на службу в армію, попросив: «Дочекайся мене – одружимося обов’язково». Листувалися, дочекалася. Він був хлопцем принциповим, повернувся до своєї Віти, але попередив: «Не хочу, щоб батьки робили мені весілля, зароблю грошей – тоді одружимося».
Через два роки засватав дівчину, через три місяці відгуляли весілля – на все село. Коли гості розійшлися, молодята нарешті залишилися самі. Обнімаючи коханого, Віта шепотіла: «Які ми щасливі. А у мене для тебе особливий подарунок – я вагітна». Вона чекала, що чоловік осипле її квітами, стисне в своїх обіймах, візьме її на руки і скаже, що він найщасливіший у всьому світі. Але Вадим схопився, як ошпарений, із дивана, шарпонув її за плаття і зашипів: «Ще чого не вистачало! Ніякої вагітності, ні-я-кої! Почула? Щоб в селі говорили, що я женився, бо ти вже вагітна? Ні! Ти позбавишся цієї дитини, я подбаю про це. Поки не будемо мати своєї хати і машини – ніякої дитини нам не потрібно».
Чоловік сам про все з лікарем домовився, сам відвіз дружину до лікарні. Їхали в лікарню – плакала, їхали з лікарні – топилася в сльозах. Початок сімейного життя почався з руйнування сім’ї. Віта відчувала, що разом з ненародженою дитинкою померла її любов до чоловіка. Але потрібно було жити, і вона змирилася з усім.
Щоб заробити пристойні гроші, поїхали за кордон. Він працював водієм, вона вдень торгувала соком на пляжі, а вечорами мила посуд в ресторані. Спочатку купили машину, щоб частіше приїжджати до батьків, потім купили квартиру в Україні. Вона більше не вагітніла, а він часто дорікав їй, що немає дітей, що покине її і знайде іншу.
Свекруха бурчала: «Чого не народжуєш? Чекаєш, що покине тебе? Може, підлікуватися потрібно чи тобі, чи йому?»
Чоловік категорично відмовився йти на обстеження, говорячи, що це її проблема. Хоча знав, що причина якраз у ньому. Працюючи за кордоном, у великий мороз і хурделицю простояв з машиною троє діб, перехворів. Лікарі сказали, що дітей у нього не буде.
Купили ще одну квартиру і переїхали жити на Батьківщину. Якось, шукаючи дома якийсь документ, Віта натрапила на заповіт чоловіка, за яким після його смерті все переходило у спадок племіннику. Жінка була шокована. Господи, кому присвятила своє життя?
Посварилася з чоловіком, але він заявив: «Буде так, як зробив я: помру – все племінникові залишиться, він тебе до смерті догляне. Не подобається, я тебе не тримаю – можеш іти».
Розлучилися. Село співчутливо гуло: «Вадим Віту вигнав, бо не може дітей народити, а така гарна молодиця».
Гарна молодиця влаштувалася на роботу, жила у фабричному гуртожитку. Одного разу слюсар Валентин попросив: «Дівчата, допоможіть моїй матері в суботу викопати картоплю. Заплачу, як скажете». Віта і ще троє дівчат допомогли жінці збирати картоплю. З тої суботи Валентин почав зустрічатися з Вітою. Пропонував вийти за нього заміж. Побоялася. Подобався їй хлопець, відпускати від себе не хотіла, а разом з тим боялася зробити його нещасливим.
Після аборту сама собі винесла вирок, що дітей у неї не буде, тож не звернула увагу на зміни в своїй поведінці, фігурі, поки одна із подруг не сказала: «Віточко, щось ти мені не подобаєшся: їси за двох, а обличчя якесь бліде. Піди-но до лікарів, може, в тебе щось із шлунком?»
Пішла. Щоб потрапити на прийом до терапевта, потрібно пройти ще багато лікарських кабінетів. У гінеколога у неї вирвалося запитання: «Який діагноз ви мені поставите?»Лікар розсміялася: «Ви що, дурненькі, не знаєте свого діагнозу? Ви – вагітні. Ви що, справді не відчуваєте, що ви вагітні?»
П'ятнадцять років Віта чекала цих слів, а почула - не повірила. Спочатку навіть розгубилася: радіти їй чи плакати. Розплакалася з радості. Але що скаже Валентин на це? Може, як і Вадим змусить позбавитися дитини? А що скажуть люди в селі?
Довго сиділа на лавочці у парку. Від радості то плакала, то сміялася. Стільки запитань відразу поставило життя, оте маленьке життя, яке вона носила під своїм серцем.
Спочатку думала нікому нічого не говорити, потім вирішила все-таки сказати Валентину. Хай що, а вона стане мамою. Її думки перервав дзвінок мобільного. Валентин хвилювався, куди вона пропала, бо вже вечір, а дівчата з гуртожитку сказали, що вона в поліклініці. Може, вона вже й в лікарні? Який діагноз поставили їй лікарі?
Майбутня мама розсміялася: «Діагноз мій - дурепа, розумієш, я дурепа. Чекай мене, я вже йду».
Зустрілися біля гуртожитку, пояснила діагноз. Чоловік розсміявся, пригорнув, ніжно поцілував. Того ж вечора переселилася до нього на квартиру. Розписалися, обвінчалися. Валентин нічого не дозволяв робити дружині, аби лиш вона почувала себе добре. Народила донечку, через три роки – синочка. Тепер часто з чоловіком сміється над колишнім діагнозом.
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (11.04.2016) | Автор: Анастасія Главацька
Переглядів: 49 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz