Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 24.10.2017, 05:14

Головна » Статті » На суботній добривечір

Якщо чогось дуже хотіти…
- Ти - ніхто! Ти нікому не потрібна! – чула я ці страшні слова від коханого, хоча, певно, він не коханий, адже найрідніші такими словами не обмінюються.
- Чому ти з гідністю не можеш змиритися, що це все, що ми не разом?!
- Знаєш, я щасливий, давно хотілось десь тебе подіти, ти мені огидна, ти – сміття! – далі я нічого не чула, сльози душили зсередини.
Я навіть не забирала свої речі – вирішила все почати з нуля. Позичила гроші в подруги, винайняла квартиру, тяжко працювала у дві зміни в магазині та барі.
Я майже щодня мріяла про освіту, хотілося працювати за призначенням, а не кожного разу божеволіти від думки: «Може, це саме мене хочуть звільнити?!» До батьків я не могла повернутись, адже вони були проти того, аби я була з Андрієм, мені було соромно в них щось просити.
Минув рік. Я спробувала поступити, проте коли час підійшов до оплати навчання, зрозуміла, що не зможу його оплатити, адже і жити на щось потрібно.
За досить довгий час я навчилась боротись з безгрошів’ям, навчилась обходитись, здавалося б, без найнеобхідніших речей.
І тут мені посміхнулася доля. Пізно ввечері, коли після роботи поверталася додому, біля мене зупинилась машина.
- Дівчино, ви не обслужили мій столик!
- Що?!
- Жартую! Давайте я вас підвезу, адже от-от почнеться дощ.
- А я обожнюю дощ.
- Ну тоді я сам з вами помокну! – з посмішкою відповів незнайомець.
Ми познайомилися (його звати Саша), домовилися про зустріч. Коли я піднімалася сходами до квартири, в голові роїлись думки: «Я маю шість днів, щоб зробити з себе людину – потрібно підстригтись, пофарбуватись, купити щось новеньке… Стоп! Стоп! Стоп! – я не буду з собою нічого робити, яка є - така є».
Дні спливали блискавично. Я побувала в нього вдома, ми часто зустрічались, передзвонювались, я навіть декілька разів залишалась переночувати (тобто поспати одну-дві години між роботами).
Одного разу, повертаючись додому, я проходила повз бійку молодих людей, і мене (напевно, потрапила не в той час і не в те місце) зачепили лезом ножа. Не знаю чому, але відразу викликала таксі і до Сашка. Рана була не глибокою, тому до лікарні я не потрапила. Хоча втратила роботу. Від цього почувала себе неймовірно зле – я висіла на шиї Сашка.
- Відвези мене додому!
- Нізащо! Будеш повністю здорова – тоді!
За місяць про мої страждання нагадував лише рубець. Доки я відлежувала боки, Саша знайшов мені навчальний заклад, в який я без проблем поступила на державну форму навчання. Здавалось, життя налагодилось, ми навіть вирішили познайомитись з його та моїми батьками.
Моя мама досить своєрідно відреагувала на те, що в мене новий хлопець.
- Аню, ти помітила, що він багатий?
- І що?
- Ти пам’ятаєш попереднього? І цей покаже тобі характер!
- Мам, ти не можеш просто за мене порадіти?
- Та радію, радію я! Коли приїдете?
- Я повідомлю.
Після чергової поразки на співбесіді по працевлаштуванню Саша мені запропонував бути в нього на фірмі дизайнером, на відмову не було причин. Клієнти були задоволені моєю роботою, і я раділа. Життя набирало різноманіття барв: я успішно здала сесію, добре заробляла і мала Сашка.
Через декілька років я успішно закінчила навчання, працювала на тій же роботі, ми готувались до весілля. За час, прожитий разом, збудували особняк, мали спільний рахунок. До весілля залишалось два тижні, запрошення розіслані, на носі були холостяцькі вечірки.
Коли ми з дівчатами напились до «чортиків», мені захотілось побажати спокійної ночі коханому, тому попрямувала на квартиру, де вони зібрались, перед тим одягнувши еротичний костюмчик кролика. Коли я тихенько привідкрила двері, то почула промовисті звуки, а після Сашиних слів мені стало зле.
- Ще одна повія? Скільки їх буде?
Найстрашніші картини, які малювала моя уява, стали реальністю, коли я увімкнула світло... Знову пошуки роботи, безсонні ночі і, здавалося, безкінечні благання Саші повернутися.
Отримавши професію психолога, я не могла знайти відповідної роботи, тому повернулася в бари, магазини. Згодом почала виливати всі свої думки, переживання на папір. Спочатку це були окремі рядки, потім вірші, поеми. Через деякий час це стало моїм хобі і я хотіла навіть цим серйозно займатись, але знову ж таки не вистачало грошей.
З часом влаштувалась дитячим вихователем на неповний робочий день, розрахувалась з кредитом і взагалі виїхала в Росію на заробітки, аби купити машину – ця справа зайняла в мене рік часу.
Я хотіла працювати в своє задоволення – писати для широкого загалу. Ходила по різних редакціях, але постійно чула одне і те ж: - Не відповідає освіта! Якщо Віктор Степанович вас вислухає, то, хіба тоді, за його рекомендацією, ви зможете писати.
Майже місяць я намагалась зустрітись з Віктором Степановичем.
…Я цілу ніч не спала, адже завтра, можливо, перевернеться моє життя. Зранку на дві години раніше виїхала, аби не спізнитись.
- Дайте мені шанс!
- Чому саме вам?
- Я - щира! А потім вам вирішувати, або прогнати геть, або співпрацювати.
- Чекайте дзвінка, але майте на увазі, тему вказую я!
Аби час пройшов швидше, я вирушила до батьків, але відразу ж за містом машина зламалась, довелось викликати майстра. Проте поломку ліквідувати на виїзді не можна було, довелось тягнути машину на буксирі, а вже в кабіні буксира я розговорилась з водієм і взяла у нього номер «про всяк випадок». Потім Ілля запропонував підвезти мене додому, так і закрутився наш роман. Зустрічі, гарно проведений час і радість від того, що хоч цей не багатий.
Одного недільного дня ми пішли на день народження до мами Іллі. Не було меж моєму здивуванню, коли за столом я побачила Віктора Степановича.
- Це хто?
- Мій дідусь. А що?
- Потім розкажу.
Мені здалось, що дідусь мене не впізнав, проте через тиждень я все-таки дочекалась дзвінка:
- Прошу вас написати філософський репортаж, який би зацікавив від малого до великого. Принесіть в середу до 15.00.
А через місяць мене взяли на роботу в місцевий журнал «Життя».
Ілля страшенно мене ревнував до всіх і навіть до роботи, придумав, що я маю коханця. Сварки… Якось він мене навіть вдарив – це був кінець. Я надумала тікати від нього і навіть з міста. Розказала Віктору Степановичу усе, він перейнявся і дав мені направлення в інше місто. Лишилось продати квартиру - і «привіт, нове життя!» Коли всі речі були зібрані і до від’їзду лишалось декілька днів, я зрозуміла, що вагітна. Страх…
Минуло сім років. Тіночка пішла до школи, я досягла значного успіху в журналістиці, раділа життю, в якому з’явився сенс. Я зайнялася виданням нового всеукраїнського журналу для жінок «Будь сильною!», виборола звання «Ділова жінка».
Жіноче щастя у кожного своє. Я щаслива, навіть без коханого, бо маю все, про що мріяла, навіть трішки більше, без будь-чиєї допомоги…
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (08.08.2016) | Автор: Ірина Тарасюк
Переглядів: 43 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz