Сьогодні я не на Майдані. Сьогодні я працюю, як звично, за своїм робочим столом. Тому ось ці рядки – моя сповідь, не зі столиці, не із МАЙДАНУ, а зі звичайної поліської глибинки, де також живуть маленькі українці зі щирими серцями…
Я часто задаю собі питання: хто ми: патріоти чи просто мешканці України? Чи може справжній патріот на українському телевізійному каналі, коли до нього звертаються українською, відповідати російською? Так, ми можемо говорити будь-якою мовою, маємо на це право, але… Якщо ти патріот - неодмінно будеш відповідати державною мовою, показуючи свою повагу до народу, серед якого ти живеш, свою мовну толерантність. Бути патріотом - це вважати цю державу Батьківщиною, пов’язувати з нею своє майбутнє, мати духовний зв'язок з народом, що тут живе. Погоджуюсь: бути патріотом у сучасних українських реаліях непросто.
До столиці звідусіль з’їхалися не через партійні переконання, люди просто втомилися боятися, вони хочуть жити в стабільній країні. Кровопролитне побоїще над мирними студентами лише розпалило національний гнів. Людей, як сміття, викидали з Майдану. Чому ж влада воює з власним народом, який його обрав і годує?! Чому вона не чує його болю?! Для маленьких українців це боротьба за людську гідність, за моральні цінності, за краще завтра.
Виникає питання: хто ж переможе? Той, хто мерзне на Майдані за цінності, чи той, хто продає свій голос за 200 грн.? Невже наша совість стільки коштує? Часто доводиться чути: «Я підтримуватиму тих, хто більше заплатить. Мені потрібно жити і годувати сім`ю». Невже думаєте, що ця мізерна сотня врятує вас від скрути?! Невже ви вважаєте, що ваші діти та внуки будуть пишатися вашим вчинком?!
У тому, що відбувається в нашій країні, винні ми самі, адже продаємося за копійки. Самі робимо із себе рабів, у вільній країні, а потім шукаємо винних. Я ж хочу одного: щоб влада з повагою ставилась до своїх громадян, хочу бути вільною серед вільних.
Я радію, коли бачу, як люди до пунктів харчування приносять продукти, закрутки, до місць обігріву – теплі зимові речі. Молоді дівчата з великими червоними хрестами на білих халатах безкоштовно видають найнеобхідніші ліки від грипу, простуди, нежиті… Коли ви ще бачили сильнішу Україну?!!!
Разом з тим мені хочеться плакати. Не через гордість за українців, що зібралися на Майдані, не через владу, що мовчить, а через молодих парубків, що стоять на Майдані по ту сторону барикад за металевою огорожею. Серед них і мій брат… І я не знаю, що відчуває він зараз, у цю хвилину. Та знаю напевно: у тих хлопців із металевими щитами теж є душа і серце… Вони не звірі, як дехто вважає. Вони – наші родичі, друзі, знайомі, брати, сини… Всі ми сподіваємося, що ситуація, у якій ми зараз, зміниться.
А по іншу сторону, на Майдані, стоїть ще один мій брат…
Пригадується епізод із телеекрану. На сцену перед майданівцями вийшов скромний сільський чоловік і впав на коліна. Люди здивовано завмерли. Виявляється, його син служить у тому самому спеціальному підрозділі «Беркут». Згорьований батько зі сльозами на очах просить вибачення. За сина… А скільки отих матерів і батьків з пошматованими серцями щовечора переглядають новини з Майдану з молитвою: «Господи! Бережи наших дітей: і тих, що стоять на Майдані, і тих, що по іншу сторону».
Волю не можна вбити. Її не можна знищити. І нехай я зараз не на Майдані, і нехай мій день починається і закінчується з увімкненого телевізору та Інтернету, я з полегшенням зітхаю після кожної прожитої ночі, що все спокійно. Певно, ще ніколи за останнє століття так не цінували українці світанок, як сьогодні...
Помолюсь за Майдан. За справжніх патріотів нашої країни.
|
