Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 17.08.2017, 06:55

Головна » Статті » На суботній добривечір

Колодії

Перша писемна згадка про село Колодії датується 1577 роком в литовсько-польських джерелах. Має воно і історичну цінність, адже понад річкою Стир, яка протікає поруч, пройшли загони козацького отамана Северина Наливайка. Назва села походить ще із праслав'янських часів і давньоруською мовою означає "по дорозі до човнів". Її походження старожили пов'язують зі своїми предками, які вирізали навколишній ліс, розмірювали його на колоди і справляли по річці у визначені місця.
Зараз Колодії знаходяться під крилом Рівненської АЕС, яка височіє за дванадцять кілометрів. Сусідство з атомною станцією, бетонні градирні, що піднімають у небо сиві клубки пари, місцевих жителів не лякають. Село входить до Костюхнівської територіальної громади, де проживає 404 мешканці. Функціонує ФАП, школа, молитовний будинок ЄХБ, Свято-Михайлівський храм, два магазини – приватний і споживчого товариства. Збереглася одна з найстаріших хатин села, яка датується 1920 роком. Молодим забудовникам роздано 60 земельних ділянок.
Коли розпочалось будівництво атомної станції, місцеві жителі не йняли віри, що на Вараській горі запрацюють реактори потужної енергетичної галузі. Пам’ятає про ті історичні дні і Костюхнівський сільський голова Володимир Онуфрійчук.
- У 1970-их роках Колодії були одним із найрозвинутіших населених пунктів, - говорить Володимир Нечипорович. - Тут проживало більше восьмисот жителів. На спорудженні атомної станції необхідні були робочі руки, і чимало мешканців подалися зводити енергоблоки майбутньої АЕС. Нині радує, що село оживає і люди повертаються до рідних місць. Селяни вірять у щасливе майбутнє малої батьківщини і працюють для того.
– Кожного дня за вікнами ми бачимо РАЕС, і це сусідство стало для нас звичним, - говорить Ніна Леончук, завідуюча сільським клубом. - Більше того, воно дає можливість працевлаштування, що нині є дуже проблематичним для сільської місцевості.
Її донька Ольга працює вихователем у Кузнецовському дитячому садочку, син Сергій – в охоронній службі на атомній станції. Як стверджує пані Ніна, чимало людей вертається з міста в село і тут будується. Сприяє цьому й транспортне сполучення з Варашем (Кузнецовськом). Ніна Ананіївна залюблена у свою професію, якій віддала 15 років свого життя. Саме пісня рятувала її у хвилини розчарування, окрилювала і давала наснагу до праці, тому й святе, як хліб, стало для неї рідне село.
Мимоволі захоплюєшся мужністю і силою духу завідуючої сільським ФАПом Валентини Среберко, яку доля привела на медичну стежину. Допомагає в роботі їй молодша медична сестра Галина Чілій, без якої було би набагато складніше справитися з поставленими завданнями.
- Без віри в Бога і без надії не проживеш, - говорить Валентина Анатоліївна. – Цей останній рік випав із мого життя, мов вирваний листок у зошиті. Нашому старшому десятирічному синочку лікарі поставили страшний діагноз, і відтоді ми боремося за його життя і молимо за нього Бога. Всі свої домашні проблеми я залишаю за порогом цього кабінету. Вірю, що все в житті повертається бумерангом: врятую чиєсь життя - Бог віддячить спасінням і моєї дитини.
Після закінчення Ківерцівського медичного училища Валентина працювала фельдшером у Соф`янівці. Згодом отримала диплом реабілітолога у СНУ ім. Лесі Українки. З 2009 року очолює ФАП в Колодіях, нині проживає в Кузнецовську, але сім`я має тут земельну ділянку і мріє збудувати ошатний будинок.
Про шкільне життя з гордістю розповідає директор установи Роман Ващук, який присвятив цій справі сорок три роки, а також є депутатом районної ради. Нині в школі навчається 57 учнів. Колектив з кожним роком омолоджується, цьогоріч ще семеро спеціалістів поповнили ряди дитячих наставників. Сьогодні їх налічується сімнадцять.
- 60 % колективу складають наші випускники, - розповідає Роман Іванович. – Чимало працюють і в інших навчальних закладах району, є й такі, що вже очолюють шкільні установи.
Наголошує директор і на болючій проблемі – немає парового опалення. Завдяки покійному нардепу Ігорю Єремеєву у добудованому приміщенні школи вдалось замінити старі дерев’яні вікна на металопластикові. Потрібно ще 25 для утеплення шкільної установи, аби діти взимку почували себе комфортно.
- Діти з охайністю ставляться до меблів та шкільного інвентаря, немає в нас і такого, щоб батьки купували підручники за власні кошти, - говорить Роман Іванович. - Намагаємось самі забезпечити учнів матеріальною базою. Здібні і талановиті діти – наша гордість. Це Ріта Ніколайчук, Галина Маркелюк, Олена Ніколайчук, Костянтин Лихач, Марія Радчук, Анастасія Радчук, Іванна Васильчук. Хоча наша школа маленька, але життя в ній бурлить.
Відзначаються колодійці працелюбністю. Оксана та Сергій Кожухови приїхали на Маневиччину із Запорізької області і з головою поринули у тутешнє життя, прокидаючись під спів солов’їв та до пізньої ночі працюючи в полі.
- Я уродженка цієї землі, чоловік Сергій - з м. Пологи. Одружені вже тринадцять років. Нині чекаємо на появу п’ятої дитини в сім`ї, - з усмішкою говорить Оксана. – Два роки тому, коли почалась війна, переїхали сюди жити, батьки передали нам тепличне господарство, де ми вирощуємо огірки. Спочатку хвилювалась за Сергія, що йому важко буде адаптуватися до нового місця, однак він легко знайшов спільну мову з людьми, та й з роботою тут набагато краща ситуація, ніж на півдні.
Про чесне, гідне життя своїх малят, їх працелюбність, а в шкільні роки - старанність у навчанні - мріє кожна матір. Для Надії Секиди її шестеро кровинок – то Божий дар. На її долю випало важке випробування: у 37-річному віці поховала чоловіка і вся відповідальність і за дітей, і за господарство лягла на її плечі. Ще разом з Володимиром почали будівництво власної оселі, нині ж споруджує новобудову власними силами. Сімнадцятирічна Тетяна – найбільша мамина помічниця, але зараз вона перебуває у Крупівському реабілітаційному центрі, маючи проблему із зором. Допомагають і чотирнадцятилітня Ольга та одинадцятирічна Марія. Семирічна Даринка та на рік менша Софія теж докладають зусилля, аби порадувати маму прибиранням в оселі. А найменшенький, народжений на Благовіщення, Олександр - справжня радість для усіх. Поки ми спілкувалися з Надією Петрівною, у вікні маленької старенької хатини визирали три дитячих голівки. Найсміливішою серед них була Марія, яка час від часу приєднувалася до нашої розмови.
- Коли виросту, стану юристом, - усміхаючись, розмірковує дівчинка. – Мені хочеться, аби всі були рівні перед законом і кожен мав право на власну думку. І щоб справедливість панувала в світі.
Дай, Боже, Марійко, щоб твоя мрія здійснилася!
Не стихає молитва на вустах і у сім`ї Зінькових. Щоразу Раїса Миколаївна поспішає до храму і дякує Всевишньому за трьох своїх дітей, а особливо за найменшого сина, за те, що з війни повернувся живим. А він, в свою чергу, береже її серце від хвилювань, аби Господь дав їй сили натішитися внуками, бо вже не один рік жінка бореться з важкою хворобою.
- Коли Толі дали повістку – я й не знала, - зі сльозами на очах говорить матір. – Подзвонив, коли вже був у Володимирі-Волинському, сказав, що викликали лише на два тижні. Ось так і пройшов цілий рік. 1 червня у нього мало бути весілля, вже й палатку та музику замовили, як його забрали. Розписалися, коли прийшов у відпуск. Здебільшого про те, що там відбувається, син мовчав. Лише один раз якось промовився, що дивом залишився живим. Із газет дізналася й про те, що Толя затримав двох сепаратистів. Він у мене найкращий, добрий, золотий. Дай, Боже, кожній матері такого сина.
Із села Анатолій Зіньков лише один був призваний на захист України. Сьогодні він звично викладає географію в с. Кукли, де проживає з дружиною. Знає ціну життя, тому щоразу, коли виходить з хати, міцно пригортає до грудей маленького сина. Добре розуміє, що саме з таких коротких митей складається щастя. Низький уклін тобі, Анатолію, за той шматочок мирного неба над головою, який ти зберіг для нас, – оту маленьку частинку України.
Це село живе завдяки таким героям. І героїзм їх проявляється не лише на полі битви, а й у щоденній невтомній праці, любові до рідної землі. Бо поруч з ними завжди крокує віра. Віра в себе, в життя, і в Божу милість.
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (13.06.2016) | Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 71 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz