Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 22.11.2017, 14:19

Головна » Статті » На суботній добривечір

На весіллі у Франції звучала пісня про Волинь

Про високі професійні досягнення Оксани Ремінської із с. Городок минулоріч писала моя колега Людмила Власюк («Як дівчина з глибинки боролась за свою мрію», «Нова доба» від 18.01.2014 р.). 2015 рік став особливим у житті нашої землячки – вона вийшла заміж.
Довгоочікуваною радістю й водночас несподіванкою стало для подружжя Ремінських доньчине повідомлення, що вона виходить заміж. Обранцем Оксани, яка нині працює Президентом Асоціації з енергоефективності й енергозбереження, виявився не звичайний хлопець, а чоловік із високим соціальним статусом: Ніколя Перрен обіймає посаду радника з питань сільського господарства посольства Франції в Україні.
Офіційно оформити стосунки пара вирішила у французькому селищі Мут, де батько Ніколя працює мером. Отож у Францію – країну романтики, краси і витонченості, вина і кулінарії, батьківщину парфумів і центр моди – вирушила учитель початкових класів Надія Ремінська, аби благословити доньку на шлюб.
- Молодята зустрічали мене в Женевському аеропорту, тому що Мут знаходиться у гірській місцевості неподалалік французько-швейцарського кордону за 375 км від Парижу, - розповідає Надія Іванівна. – Разом з ними був батько і брат нареченого, який за декілька годин теж спеціально прилетів із Китаю. Найперше, що мене вразило, це якість автобану і краса Женевського озера, а ще водоспад на швейцарсько-французькому кордоні, де річка Ду падає з 27-метрової висоти.
Мут – містечко невелике, тут мешкає біля тисячі жителів, всі будинки двоповерхові. За чотири дні я не побачила на вулиці жодного пішохода – всі на авто.
Знайомство з французькими сватами було дуже зворушливим. Надія Іванівна привезла гостинці – український шоколад, печиво, власноруч спечені пиріжки, а свасі – професору математики, яка, хоч і на пенсії, та викладає в одному з паризьких вузів, - квітчасту хустку.
- Ніколи не могла б подумати, що хустку можна так привабливо носити на шиї, зав’язуючи різними способами, - усміхається моя співрозмовниця. – Не знаю, чи направду так сподобалася хустина, чи сваха хотіла мені догодити, але одягала її впродовж усіх днів, що я там перебувала.
Французи хотіли більше дізнатися про українську рідню, хоча певне уявлення вони вже мали, бо ж Ніколя двічі гостював у Городку, де ходив і по ягоди, й по гриби. Грибів не знайшов, але здибав якихось два камені і заявив, що це давні знаряддя праці, сфотографував і розмістив їх на своїй Інтернет-сторінці. Спостерігав за життям в українському селі, як за екзотикою, найбільше його дивувало стадо корів: як корова знає, у якій двір їй повертати.
У Франції ніяк не могли второпати, як учителька, яка працює в школі, тримає корову, свині, кролі, гуси.
- Толкувала їм, толкувала, але так вони й не зрозуміли, - сміється учителька-господиня.
Офіційна реєстрація шлюбу проходила в мерії, де всі зручно вмостившись на стільцях, слухали проникливе 40-хвилинне звертання до наречених батька-мера. Шлюбний контракт укладали наступного дня.
Для весільної церемонії Оксана в Києві спеціально пошила рожеве плаття, такого ж кольору в Ніколя була краватка, костюм темно-синій.
Святкування продовжили дома. У першій залі на довгому столі вабили зір різні сорти вин, соки, стояли тарілочки з горішками, солоними трубочками, налисниками із сьомгою.
- Нам, українцям, важко зрозуміти, як то можна дві години пити вино, розмовляючи і сміючись, ми вже повмирали б з голоду, - жартує Надія Ремінська. – Аж ось нарешті запросили в другу залу, де був сервірований обідній стіл. Було п’ять страв, які подавали почергово. Французи люблять м'ясо з кров’ю, тому коли подали м’ясне блюдо і з-під ножа виступила кров, я відразу звернулася до доньки: «Оксано, я цього їсти не буду». Сваха зрозуміла і відправила мою тарілку на кухню. Двічі прожарювали, поки я зрозуміла, що зможу його з’їсти. Був великий вибір сирів, також до кожного салату є свій, особливий, соус. Залу прикрашала велика кількість букетів, спеціально замовлених у флориста.
Незнання мови певною мірою напружувало жінку. До доньки вона говорила українською, та перекладала чоловікові англійською, а він усім присутнім – французькою.
Врешті українська сваха засумувала і вирішила заспівати.
- Коли я завела «Поліський краю дорогий, мені ти був колискою…» («Волинь моя»), то гості дуже уважно слухали, а потім довго аплодували. А потім моя Оксана взяла баян (вона ж закінчила музичну школу, а інструмент сватів) і ми дуетом виконали «Пісню про рушник».
Рушником, привезеним з дому і спеціально вишитим для доньки, Надія Іванівна обв’язала молодих.
- Французи й собі почали співати, сват навіть пісенника приніс, - згадує жінка. – А потім я принесла літру самогонки, настояної на калгані (наш домашній продукт) і літрову банку маринованих огірків (це все, що дозволили перевезти, м’ясні тушонки заборонили). «О, корнішони!» - радісно закивали головами гості. А коли дізналися, що я сама їх закривала, то вражено запитували: «Це, певно, дуже важко?»
Надія Іванівна, перебираючи в пам’яті події того щасливого дня, пригадує, як гостей
зворушив один із наших звичаїв.
- Мене попросили благословити стіл. Я прочитала «Отченаш», а потім сказала, що, за нашим українським звичаєм, молоді мають вклонитися батькам, поцілувати їх і звертатися на «Ви». Їм це дуже сподобалося.
А ще Надія Іванівна з усмішкою розповідає, як вчила своїх французьких родичів їсти
гарбузове насіння, яке вони пробували вперше в житті.
Попри те, що сім’я забезпечена ( крім будинку в Муті, мають квартири в Парижі), живуть ощадливо. Зокрема, залишки їжі заморожують у харчоплівку, а наступного дня добавляють певний продукт – і виходить нова страва. Дуже цінують фамільні реліквії. Приміром, весільний стіл був вкритий білосніжною скатертиною, яка ще належала прабабусі.
- Не знаю напевно, але, можливо, після Великодня ми їм покажемо наше українське весілля, - каже Надія Ремінська. – А поки що молоде подружжя продовжує працювати в Києві, а я з чоловіком спілкуються з ними по телефону.
Надія Іванівна зізнається, що у цій короткій розлуці з рідною землею найважче пережила брак спілкування. Коли повернулася додому, то декілька разів обійшла рідне дворище, а потім не могла наслухатися сусідів – рідна мова лилась на душу бальзамом.
- Кожному мила своя сторона. І для того, аби зрозуміти, як я люблю своє Полісся, варто було побувати у Франції, - зізнається насамкінець моя співрозмовниця.
Що ж, хай щасливою і довговічною буде нова українсько-французька сім’я, нехай лише любов і злагода панують у їхньому домі!
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (25.12.2015) | Автор: Алла Бубнюк
Переглядів: 78 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz