Пробач, що не сказав тобі «люблю»
«Головного очима не побачиш, головне відчуєш серцем». Цей вислів французького письменника Антуана де Сент-Екзюпері баба Гапуся, звісно, не знала, хоча прожила своє життя, «головне відчуваючи серцем». Їй уже 90, рік тому поховала свого Миколая і всім розповідає, як він перед смертю просив у неї вибачення: «Пробач, Гапусю, що не сказав тобі «люблю». Та хіба потрібно говорити про це, коли відчуваєш серцем, який чоловік у тебе добрий, хіба не бачили люди, як Миколай ставиться до неї? Дай, Боже, так кожному прожити, як вони прожили у парі 75 років.
Заміж її віддали п’ятнадцятилітньою, а Миколаю було 17. Вони жили на хуторі по-сусідськи. Миколаєва мама померла молодою, залишивши чоловіка і 5 дітей: найстаршому - 17, найменшій – 2 місяці. Дядько Леон прийшов до її батьків з проханням: «Климе, віддай Гапку за мого Миколая, хай буде мені невісткою, бо пропадемо, немає кому їсти зварити, випрати, а твоя дочка, бачу, все вміє: і прясти, і ткати і біля плити хазяйнувати».
Батюшка сказав, що їх не повінчає, поки нареченому не виповниться 18 років. То вона майже рік ходила до сусідів дивитися за дітьми, варити їсти, пекти хліб, доглядати худобу, коли чоловіків не було вдома. На ніч приходила додому. Миколая мало й бачила: він з братами був то на полі, то на сінокосі. У свати до них прийшов його батько та хресні. Через місяць повінчалися і вона перейшла жити до свекра.
Хата була велика, але з однієї кімнати. Велика піч і плита посередині ніби ділили кімнату на дві частини. Від дверей до печі стояло два ліжка, на яких спав свекор зі старшими дітьми, по другу сторону печі теж стояло два ліжка, де спала вона з чоловікам і його меншими сестричками. Зимою діти спали на печі. Чи про любов їм було тоді говорити, хоча Гапка бачила, що Миколай, де тільки можна, старається допомогти їй. Коли вставала зранку доїти корів, він піднімався разом з нею – з сапкою ішов на город, що біля хати, потім виганяв корів до табуна, приносив воду, дрова. Вона – біля печі, він - у хліві. У полі – разом. Чоловік ніколи не ділив роботу на жіночу та чоловічу. І влітку, і взимку носив на річку коробки з одягом для прання і чекав, поки Гапуся (так він називав її) все випере, іноді допомагав викручувати ряднину. Коли копали картоплю чи чистили буряки, ніколи не давав їй носити кошики чи піднімати мішки. Беріг її, щоб здоровою була, не нашкодила собі важкою працею.
До війни народилися у них син і дочка. На війну пішли свекор та Миколай, брати його були ще малими. На свекра прийшла похоронка уже з Німеччини, а від Миколая три роки ніякої звісточки не було. Повернувся лише зимою 1946 року з госпіталю, без однієї руки. Думав, не прийме вона його такого. Ото дурне в голову собі взяв. Хіба не давала вона обіцянку при вінчанні, що до кінця життя буде з чоловіком: і в радості, і в горі? Брати і сестри чоловікові одружилися, заміж вийшли, побудували будинки, допомогли і їм звести нову хатину.
Миколай навчився однією рукою і косити, і сапати, і орати. Навіть коли ткала полотно на верстаті, теж навчився ткати. Коли на колгоспних полях чоловіки косили хліба, а жінки підбирали і в’язали у снопи, Миколай завжди допомагав їй перевесло скручувати і снопи в копу складати. Деякі чоловіки навіть сміялися зі своїх жінок, що не встигають за ними – відстають далеко.
Після війни ще четверо діток приніс їм лелека. У батьків для всіх вистачало ласки та любові. Ніколи Миколай не підвищував голосу ні на неї, ні на дітей. «Моя Гапуся» - називав її і через 75 років подружнього життя, коли виходили заміж уже й правнучки.
Тепер молоді люди дарують одне одному пишні букети квітів, дорогі подарунки. Колись в селі такого не було. Привозив Миколай з базару хустину чи відріз тканини на спідницю і для неї, і для дітей, але це було господарською покупкою.
Хіба потрібно було говорити про любов, коли чоловік, уже на старості літ, вставав тихенько вранці, чистив картоплю, приносив воду і тільки тоді будив свою Гапусю: «Чи можеш встати, я вже в плиті затопив?»
Все життя разом. І де б не були, завжди вихваляв свою Гапусю: і господиня хороша, і співає найкраще за всіх у селі.
Рік уже немає її чоловіка. Живе тепер вона з сином та невісткою, дивитися за правнуками і сумує за своїм Миколаєм. Ніхто так не вміє з нею говорити, як він, ніхто так не запитає, як він: «Гапусю, чи зможеш ти сьогодні встати? Що ж тобі болить? Скажи, що тобі принести, я принесу». І присяде на краєчок ліжка, і буде говорити, згадувати, планувати на майбутнє, щоб забула про свої хвороби.
Немає Миколая. А серце болить. Чому пробачення у неї просив? Що він собі таке надумав? Чи можна ж було ще краще прожити, як прожили вони? Не сказав «люблю». Хіба ж вона не відчувала його любові? Що він таке надумав? Не сказав «люблю». А може про любов і говорити не потрібно, коли доводили її своїми справами?
|
| Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (27.01.2016)
| Автор: Анастасія Главацька
|
| Переглядів: 404
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
