Так любити вміє лише материнське серце…
Дениса проводжали в армію всім селом. Плакала мати, обіймаючи сина, схлипували менші брати та сестри. Лише стримував почуття батько, бо знав з власного досвіду, що кожен справжній чоловік має пройти армійську службу. Та й засміють в селі того хлопця, який не захотів одягати солдатську шинель. І дівчата на нього не глянуть. Такі були часи. Непрості дев’яності - роки змін і перебудов.
На плацу, вкритому осіннім листям, танцювали сумний вальс білосніжні сніжинки. Морозяний вітерець час від часу прослизав поміж закутих у камуфляж військових, вчорашніх ще дітей, сріблястою ниттю стелився під ноги жінок, які ледь стримували сльози. Важко проковтуючи болючий клубок, вони слухали, як сини впевнено казали, що вони скоро повернуться додому, але, киваючи і посміхаючись, матері все одно дивилися на найдорожчих у світі людей так, наче бачили їх востаннє. Так дивилась на Дениса і Євгенія. Через силу вириваючись з рідних обіймів, він підхопив важкий рюкзак, та, не поспішаючи, наче смакуючи кожну мить рідного повітря, сів у автобус.
…За вікном граційно пропливала зима. Перша українська зима незалежної України. Євгенії на серці було неспокійно. Коли вперше почула, як з екранів телевізорів зазвучав гімн України. Коли думала про сина, який знаходився у найвіддаленішому куточку Росії, потрапивши під призов на кілька місяців раніше, як Україна здобула незалежність. Денис писав додому сповнені ніжності і розлуки листи. З таким же нетерпінням чекав на відповідь. Отакий списаний лист аркушу спопелив його серце вщент. Від її. Від Наталки. Розлюбила. Вийшла заміж. Потім біль притупився. Гніву теж не було. Залишилося тільки відчуття зради. Пропливали дні і ночі у далекому російському місті, життя тривало. Випадкова зустріч з Надією подарувала йому надію бути щасливим.
1991 рік виявився непростим для тих хлопців, які несли службу на території колишнього Радянського Союзу. Задля ж їхньої безпеки демобілізованих солдатів спеціальними рейсами відправляли на дві зупинки вперед потяга. Тому ще напередодні у юнаків квитки були на руках. Того вечора командир Коваленко прийшов у казарму, аби перевірити, чи всі його підлеглі готові до відправки вранішнім потягом. Хлопці вишикувались в ряд і Василь Петрович відразу помітив, що не вистачає сержанта Дениса Сніжного. Довго солдати мовчали під пильним поглядом командира. Зрештою один із них не витримав і, вказавши на вигнуті перекладини у паркані, сказав: «Денис пішов попрощатися зі своєю дівчиною».
Розмова з Денисом відбулася на вулиці за кілька метрів від закинутої військової казарми. Зима тогоріч видалась суворою. По обидві сторони дороги лежали кучугури снігу до двох метрів, його ніхто не вивозив і він з часом перетворився на льодяні брили. Сам того не усвідомлюючи, та не витримавши норовистий погляд Дениса, Василь Петрович вдарив його в обличчя, від чого той не втримався на ногах, послизнувся і полетів додолу, вдарившись головою об замерзлу кучугуру. Побачивши на снігу кров, переляканий командир заніс непритомного солдата в закинуту казарму. У своєму рапорті Василь Петрович напише, що того ранку всі бійці благополучно сіли на потяг. Дениса ж зі струсом мозку комбат побоявся відправити у військовий госпіталь, тому лікар щодня приходив у стареньку казарму. Мовчали й хлопці, які щовечора годували товариша козячим молоком. Стан Дениса з кожним днем погіршувався, і Василь Петрович не знайшов іншого виходу, як відвезти його до батьків Надії, яка була впевнена, що Денис вже на Україні. З Божою поміччю та їхніми зусиллями солдатові було врятовано життя, за якого десь далеко у волинському селі навколішки перед іконою Богородиці просила мати.
… Сонце ховалося за обрій, засинаючи у обіймах пухнастих хмар. Червоне сяюче коло повільно тонуло, немов якийсь казковий корабель за верхівками сосен. Кожен схід і захід для Євгенії починався однаково: молитвою за сина. Щодня вона чекала на свого захисника: ось-ось повз криницю промайне його постать. Натомість листоноша принесла скупу телеграму: «Задержываюсь», потім другу: «Приеду позже» і третю: «Нет билетов». А далі зв'язок обірвався. Так минув січень, лютий, березень. Зустрічала і проводжала автобусні рейси. У розпачі шукала шляхи порятунку у знаних знахарок в районі. Їздила у військкомат, на запит якого Дениса оголосили у всесоюзний розшук. Повідомлення транслювали по телебаченню щодня. На весь екран - його фото, а внизу оголошення, якщо комусь відома будь-яка інформація, прохання повідомляти на вказаний номер.
Євгенія жила надією, що син живий, адже телеграми приходили, значить хтось їх відправляв. Одного разу її терміново викликали в районний військкомат: Денис знайшовся!!! Ледве встигла відчинити двері, як на порозі з’явився усміхнений військком: «Ваш син одружився. Вітаю! Він проживає у Марійській Республіці, але точного місцезнаходження ми не знаємо». «Значить, треба їхати до сина в гості», - не задумуючись, відповіла. Військовий комісар відмовляв, мовляв, не варто, такий тяжкий час. Набрали домашніх харчів і вдвох з чоловіком Романом вирушили в дорогу. Від Москви ще вісімсот кілометрів до міста, де син служив у ракетних військах. Відразу поїхали у військову частину. На КПП розповіли, що шукають сина. Під супроводом командира відділення і ще двох військових їх посадили на автобус і повезли в місто. « Он живет здесь. В этом доме. Но точним адресом не располагаю», - відповів російський військовий на німе запитання Євгенії, зупинившись навпроти двоповерхового будинку. Дзвонили у кожну квартиру. З четвертої спроби двері відчинив десятирічний хлопчик. Євгенія показала йому фото: «Ты здесь такого солдата не видел?
– Видел. Он живет в шестой квартире.
- Однак там ніхто не відчиняє.
- Они все на работе, - вийшовши з сусідньої квартири, сказала жінка. – Денис работает на автобусном маршруте.
Вона розповіла, що його наречена Надя працює в аптеці при міській лікарні. Її мама – кухар, а тато - експедитор і зараз має привести молочні продукти у кафе, що знаходиться зовсім поруч.
«Ми приїхали з України, шукаємо сина», - так пояснювали батьки персоналу на кухні. Євгенія впізнала Веніаміна Сергійовича по тому, як у нього від цих слів затряслися руки. Коли вона вийняла із сумочки фото і запитала : «А вы этого солдата знаете?», чоловік полегшено здихнув і сказав: «Я, кажется, все начинаю понимать. Вы - родители Дениса. Это Надежда посылала вам телеграммы. Мы ведь не знали, будет он жить или нет».
… По обидва боки алеї лежали снігові замети вище зросту людини, в кінці якої бігли два хлопці, наближаючись до перехрестя снігових лабіринтів, на якому мов вкопані стояли схвильовані батьки. Мати впізнала сина відразу: по усмішці, що випромінювала усе тепло її серця. Розгублено дивилась у рідні очі після стількох місяців розлуки. Душа кричала на весь світ, та вуста німіли. Сльози замерзали на її обличчі. «Здраствуй, мамо!», - потиснувши батькову руку, Денис підійшов і міцно притиснув її до своїх грудей. Здавалось, у той момент у неї виросли за спиною крила. Не відчувала, як мороз сковує руки, бо її долоні у своїх тримав її син, якого вона так довго шукала і знайшла б навіть на краю землі. Так любити вміє лише материнське серце…
Воістину свята материнська любов …
|
| Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (08.12.2015)
| Автор: Власта Кримчак
|
| Переглядів: 488
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
