Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 188
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 28.07.2017, 05:50

Головна » Статті » На суботній добривечір

Відплачу…
Давно стало звичкою збиратись з дівчатами на так звані «дівішніки» і до ранку влаштовувати свято душі і тіла. Так було і цього разу. Як не дивно, причиною свята став мій розрив з Максом. Потрібно було розвіятись, відволіктись від набридливих думок: «Що пішло не так?». Дівчата швидко підхопили ідею, не довго збираючись, ми вирушили в кафе, де нас чекали спільні знайомі, одного з яких заочно знала (Ярик) і давно положила око, але ж в мене був Максим. А тут якраз та ситуація, коли можна пофліртувати.
Вечір був ну дуже різноманітним – я встигла поплакати в туалеті (стало шкода себе), позалицятись і… перебрати спиртного. Останній пункт був вирішальним, бо місця стало мало і ми пішли шукати пригод. Ранок я зустрічала у новій компанії з Яриком. Давно не було в моєму житті стільки подій за такий короткий проміжок часу.
Всі наступні зустрічі та святкування відбувались із участю Ярика. Кожна зустріч, хвилина, година, проведена з ним, ніби прив’язували мене до нього міцними нитками долі, час від часу заплутуючи ситуації.
Остання зустріч, яка розділила стосунки на «до» та «після», тривала декілька днів. Ми дивились фільми, говорили і просто насолоджувались присутністю один одного. А потім було довге мовчання Ярика, я б навіть сказала, ігнорування. І все б нічого, аби не один ранок.
…Промені сонця лише зазирали у вікно, так хотілось сховатись під ковдру і ще трохи поніжитись у теплому ліжку, але комок, що раптово виник у горлі, швидко підігнав до туалету. Сон вже не йшов, я чомусь вирішила, що вчорашній салат був не зовсім свіжим. Наступного дня виникла схожа ситуація… і тут вже мій мозок запрацював на повну : «НЕВЖЕ ВАГІТНА?». Дві смужки підтвердили мої здогади - і тут настав розпач… « Сказати – буде означати, що нав’язуюсь. Промовчати не можна…хоча? Чому б і ні, він мовчить і я буду!»- говорило моє горде «Я». І все б нічого, аби не запрошення до спільних знайомих на весілля, та ніби випадкова обмовка про мій стан в присутності Ярика. Проте реакції не було ніякої, тому твердо вирішила нічогісінько не казати. На весіллі Ярик після хорошої дози випитого намагався якось про це говорити, проте я робила вигляд, ніби не розумію його. Коли проводжав на потяг, сама не знаю чому вирішила показати йому фото-УЗД майбутньої дитини, просто показати і все. Дуже хотілось щирості та відвертості, якою б вона не була, аби чітко знати як бути далі. Реакція була не однозначна.
- Нам треба поговорити! – сказав він.
«Говори! Коли, як не зараз?» - лізло моє «Я» в думки.
- Треба!- все, що змогла відповісти.
- Коли ми зможемо ще зустрітись?
«А зараз, що не зустріч???»- бурмотіло моє «Я»
- На вихідних…
Це була вкотре відкладена подія, яка суті ситуації так і не змінювала, зустріч на якій я почула:
- Я не готовий!
«А мене хто готував?!?»- обурювалось моє «Я»
- Угу…- пробурмотіла
- Я буду допомагати…фінансово.
А мені вже тоді стало так боляче і неприємно, хотілось просто бігти і не повертатись.
Потім була довга розмова ні про що. Мені стало зрозуміло, що даремно я намагалась щось сказати. Потім якийсь період було підтримування контакту через телефон.
- Як ти?
«Ще не здохла!»- так і хотілось сказати.
- По-різному буває…,- після сказаного зрозуміла, що навіть відповіддю не хочу його налякати, не хочу зіпсувати стосунків. Я була надто добра до всіх, але не до себе.
Тижні йшли я вже проходила обстеження, знала, що є ризик викидня, що потрібен спокій і позитивні емоції. Якось зовсім неочікувано Ярик запропонував погуляти , я перенесла посиденьки з дівчатами і чекала дзвінка. Але телефон мовчав і в обід і після, а по ту сторону я чула настирливі гудки. Я проплакала цілий вечір з одним питання: «Навіщо він зі мною так?». Я до останнього вірила, що збережемо нормальні стосунки, хоча б для походів на обстеження, адже неймовірно принизливо себе почуваєш на оглядах-допитах.
- Пологи будуть партнерські?
- Не знаю…
- Яка група крові у татуся?
- Не знаю…
- А він здасть кров?
- Не знаю…
- Скажіть повні дані батька дитини.
- -Я сама…
Була ще одна зустріч, остання. Ми вийшли на вечірній пікнік, до півночі говорили про все на світі, краєчком зачепили і мій делікатний стан, я вкотре почула про неготовність і зрозуміла, що роблю дуже боляче собі, розтягуючи ці тортури і вислуховуючи недолугі пояснення.
«Вирівняй спину, зберись, розправ крила і продовжуй жити!»- говорило моє «Я».

Минуло 2 тижні.
Ввечері якось дивно болів низ живота, спочатку не надала цьому уваги, але біль не вщухав і мучив до середини ночі. Я затривожилась,- викликала швидку, але було надто пізно… Сліз не було, було страшне відчуття пустоти і самотності. Божевільний погляд втуплений у зеленкувату стіну лікарняної палати
- Боїшся, що чоловік не зрозуміє? – намагалась завести діалог жіночка по палаті.
- Вже не боюсь…давно нічого не боюсь… - відповіддю дала зрозуміти, що не маю сил на непотрібні балачки.
А наступного дня я прочитала смс від Ярика: «Як справи?»
Моя смс - «Жити буду… Душа болить…»
Потім дзвінок від нього, сльози, багато сліз і нерозбірлива розповідь між схлипуваннями про те, що трапилось. Далі були рідкі переписки, ще рідші розмови по телефону, обіцянки відпочинку для відновлення сил і … мовчання.
Тільки тепер я зрозуміла подругу, яка похоронила маму- хотілось бути аби з ким, тільки не самій, не лишатись наодинці з думками… Якось випадково знайшла фото-УЗД – ніч зі сльозами та спогадами була забезпечена, але на ранок прийшло якесь прозріння: «Я хочу жити!»
Зібравши залишки сил і бойового духу я обдзвонила тих, яким не байдужий мій стан та адаптація і вже ввечері збирала речі на море, аби гріючись на сонці з охолоджуючим коктейлем сказати:
- Відплачу, відболію, відживу!
Категорія: На суботній добривечір | Додав: novadoba (07.09.2015) | Автор: Ірина Тарасюк
Переглядів: 60 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz