«Героям слава!» - ці святі слова ми читаємо, повторюємо щодня, інколи навіть не переймаючись глибиною їхнього змісту. А так хочеться, щоб кожен із нас, незалежно від віку та посад зрозумів, що герої – це перш за все люди, чиїсь сини, батьки, брати, внуки і вони - поруч.
Моя розповідь про одного з них – Андрія Панічика, простого сільського хлопчину, який в свої 22 роки пережив те, що нам і не снилося, а саме тягар безглуздої страшної війни.
Народився Андрій у с. Костюхнівка в простій сільській сім’ї. У 2009 році після закінчення 9 класу місцевої ЗОШ вступив на навчання до Івано-Франківського коледжу фізичного виховання та спорту, де став майстром спорту з стрільби. Далі здобував заочну освіту в Луцькому регіональному інституті розвитку людини за спеціальністю «Фахівець фізичної реабілітації».
У 2011 році пішов служити до лав Збройних сил України по контракту. Службу проходив у військовій частині, що базувалась у Житомирі.
Коли їхню частину збиралися відправити на Майдан під час революційних подій, батьки військових заблокували частину і не дозволили вивезти .
30 березня 2014 року їхню бригаду відправляють на Херсон, до Каховського водосховища. А з 23 квітня по 17 серпня 2014 р. Андрій Панічик бере участь в антитерористичній операції в Донецькій області по врегулюванню кризової ситуації в Україні.
Слов’янськ, Мар’їнка, Дебальцеве, Ясинувата. Гірка втрата бойових товаришів. Андрій згадує, як, поспішаючи на допомогу до Донецького аеропорту, потрапили в перестрілку. З екіпажу їхнього БТРа троє хлопців було поранено, один товариш загинув на їхніх очах. Вважає, що лише з Божої ласки залишився тоді живим. Біля м. Ясинувата, 17 серпня 2014 р. близько 17 години Андрій отримав осколкове поранення правого стегна та лівого передпліччя. Лікування проходив у Харківській військовій медичній клініці та Рівненському військовому госпіталі.
Не знав, як повідомити про поранення маму доручив цю місію батькові, попросивши, щоправда, зробити це якомога пізніше.
А Ніна Андріївна з тривогою і хвилюванням слухаючи всі новини зі Сходу, плакала і молила Господа, щоб захистив її сина від смертельної ворожої кулі. Вона не знала, чи плакати, чи радіти, коли одного разу в Інтернеті побачила Андрія з бойовими побратимами. Пізніше, про цей випадок Андрій розкаже рідним: «Наша бригада робила зачистку в Слов’янську. І коли ворога прогнали з міста, вдячні люди з радістю вітали солдатів і дякували їм. Ось тоді до нас прийшов дідусь з гармошкою. Він грав, а хлопці йому підспівували і підтанцьовували: це зняли на відео та виклали в Інтернеті».
За Андрія молилось все село. Батьки і вся родина солдата щиро дякують волонтерам: директору Костюхнівської ЗОШ І-ІІІ ст. Василю Давидюку, нашим польським друзям, які до десятка разів передавали допомогу для Андрія та його побратимів. Вівся збір коштів, продуктів у школі, в селі. А поляки привозили берці, одяг, медикаменти. Яка ж то була радість для всіх, коли Андрій, хоч і на милицях, але живий, повернувся додому. Він вижив, щоб радіти життю, щоб в майбутньому одружитися і подарувати мамі з татом внуків. Але це попереду, бо сьогодні в Україні війна ще не закінчилась.
24 лютого Андрій Панічик поїхав продовжувати службу в своїй рідній 95-ій бригаді. «Ми воюємо не за владу, а за рідну землю, за друзів», - сказав юнак, виходячи з батьківського дому.
Щиро дякуємо батькам Валерію Дмитровичу і Ніні Андріївні за те, що виховали хорошого сина – справжнього Героя.
|
