Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 17.08.2017, 06:54

Головна » Статті » Офіційно

«Якщо хтось скаже, що в 51 бригаді були боягузи, - не вірте» -

Переконує з болем у серці Віктор Михальчук із Четвертні, який захищав східні кордони України ще під час першої хвилі мобілізації. Бажання захищати свою Батьківщину виявилося сильнішим за благання і сльози вагітної дружини та двох синів - ще раніше він звертався в добровольчий батальйон «Правого сектору». А потім пролунав телефонний дзвінок із військкомату.
- Коли отримав повістку - для мене це було справжнє щастя, - від слів військовослужбовця здригається душа. – Настільки високим був дух патріотизму. Страху не відчував. Злякався вже пізніше, коли знаходився в зоні АТО і зрозумів, що мої діти можуть залишитися сиротами. І разом з тим прийшло й розчарування: на фронті все не так, як мені здавалося, сидячи перед телевізором. Війна насправді інша. І зберегти патріотизм у душі, відчуваючи, м’яко кажучи, що тобі тут не раді, надзвичайно важко. Коли після розстрілу наших військових під Волновахою дзвонить дружина, плаче, благає, що тобі потрібно жити і діти говорять у телефонну слухавку: «Тату, повертайся живим», що сказати у відповідь?!.
Військового досвіду служби в армії Віктор за плечима не мав, лише здобув диплом бакалавра, навчаючись на факультеті фізичної культури у СНУ ім. Лесі Українки. Тому перші враження від війни – це окопи і обстріли, їжа на вогні. Це те, що навіть не можна передати в новинах, де показують війну в онлайн-режимі.
- Після Волновахи, від якої ми знаходилися неподалік, у кожного з нас був вибір, - продовжує Віктор. - Командир комендантського взводу 51 ОМБ прийшов у військову частину і сказав, що бажаючі можуть залишитися. Повірте, знаходилися такі сміливці. Для мене це був нереально важкий вибір: з однієї сторони я хотів бути зі своїми хлопцями, з іншої – на мене чекала вагітна дружина… Ми зібралися всім взводом і пішли до командира: «Дайте нам наказ: або ми залишаємося, або ж від’їжджаємо». Більшість повернулася в Дачне. Якось знаходячись вже там, у безпеці, грав у шахи зі своїм побратимом і я чітко запам’ятав його слова, які стосувалися нашого товариша, що залишився у Волновасі: «Як же так, двоє дітей, а він свідомо іде на смерть. Що ним керує – патріотизм? Це він веде Руслана на передову?». А набагато пізніше, коли я демобілізувався, проходячи у Луцьку повз пам’ятної стели захисникам України, випадково побачив портрет з чорною стрічкою того хлопчини, з яким грав у шахи. Отака вона, війна: один знаходитиметься на передовій і залишиться живим, інший остерігатиметься – і загине.
Опитне - Амвросіївка – Авдіївка – Оленіно - Докучаєвськ – Старобешеве –– лінія фронту, якою часто доводилось курсувати рядовому солдату, звязківцю комендантського взводу 51 ОМБ Віктору Михальчуку. Українських вояків Донеччина зустрічала вороже залпами градів та гармат.
- У нашому взводі 80 % хлопців були з вищою освітою, - розповідає Віктор. – І половина них - вихідці з Маневицького району. Маневичанин, викладач історичного факультету СНУ Саша Ткачик, вчитель географії з Кукол Анатолій Зіньков, з якими разом були на затриманні сепаратистів. Толя – справжній воїн, проявивши сміливість, особисто затримав двох бойовиків. Я хотів його і за кума взяти, але так сталося, що нашого хлопчика ми хрестили в лікарні. Я тоді відпросився і всі мої побратими знали, що їду на пологи до дружини, якій без мене доводилось важко. Вона страшенно переживала. Наш Сашко прожив лише сім днів…
Війна забрала у подружжя Михальчуків найдорожче – сина і цей біль від втрати дитини не порівняти ні з чим. Це одвічна рана, яка жагучим вогнем пектиме все життя. Але у них ще двоє синів: третьокласник Данило та трирічний Теофіл (на знімку), названий в честь дідуся, які з нетерпінням чекали на кожен дзвіночок батька.
- Коли Ліна телефонувала, я завжди говорив їй правду, - зізнається Віктор. – Звичайно, не розповідав, що був обстріл, але вона знала, що тут стріляють і на кожному кроці чатує небезпека. Я вважав, що так буде правильно. На той час ми знімали квартиру у Луцьку, хату будували, я пообіцяв, що повернусь і ми перейдемо жити у власний будинок.
Безпосередньо на війні Віктору доводилось спілкуватися і з місцевими жителями. До них приходили лише ті люди, які підтримували українську армію, інші стояли осторонь, або ж, як каже військовослужбовець, дивилися вовками.
- Складалося враження , що ми знаходимося не на своїй землі, не серед земляків, - говорить Віктор Михальчук. – Хоча були й неймовірні патріоти, які ризикували всім. Один дідусь, в якого ми часто набирали воду, здав нам сепаратистів. Коли ми їх очікували, він заховав нас на городі і сказав сидіти до ночі, аби сусіди не побачили і не донесли ворогам. Для мене це був шок. Я не уявляв собі такого, що я ховаюсь в батьківській кукурудзі від сусідів. Ввечері наша господиня вімкнула світло на вулицю, побачивши, що до неї в хату йде сусідка. «Не бойтесь, вы все верно делаете. Мы за Януковича голосовали и за народную республику, но теперь я знаю, что это было неправильно.» Я сидів під забором і чув цю розмову. Коли ми взяли сепаратистів, цей дідусь підійшов до одного з них і запитав: «Это ты по моему дому стрелял?». Після цього ми отримали наказ охороняти цього старенького патріота, тому що бойовики захочуть помститися. Однак в інших мешканців уявлення про нас було категоричне: люди, які живуть в умовах війни, кожного, хто прийшов зі зброєю, сприймають за бандитів. Коли ми з Толею Зіньковим зайшли в магазин за продуктами, продавчиня наклала нам огірків і помідорів, мовляв, тільки йдіть. А Толя каже їй: «Невже Ви думали, що ми заберемо це все і підемо не заплативши?». «Так делают все, кто пришел к нам с войной», - відповіла вона. А інша продавчиня розповіла, що більша половина жителів ставляться до нас вороже. За 23 роки не привили ми їм любов до України. Один мій товариш, який повернувся з полону, розповідав, що коли їх везли містом на машині з відкритим дахом, люди махали руками, вітаючись, кричали «Молодцы!», доки хтось не крикнув: «Это пленные!» І відразу почали кидати камінням, плювати услід… Щоправда, це було ще тоді, можливо, сьогодні щось змінилося…
Та попри все, такі хлопці, як Віктор Михальчук, Анатолій Зіньков, Сергій Зімич, Костя Назарчук, Саша Ткачик – це справжні патріоти і борці за справедливість. Пройшовши пліч-о-пліч стежками війни, вони тепер назавжди поєднані братерськими вузами, скропленими кров’ю і пилом фронтових доріг. І тоді, коли сиділи в засаді, очікуючи на сепаратистів, і сьогодні, коли у кожного з них своє життя під мирним небом.
- Я багато що переосмислив, коли знаходився на Сході, - зауважує учасник АТО. – І якщо хтось розказує, що в 51 бригаді були боягузи, повірте, це неправда. Там були справжні сміливці і патріоти, які першими прийняли бій на себе. Завдяки одному з них, Толі Зінькову, я отримав якісне військове обмундирування, яке передали з Рівненської АЕС. Мені доводилось бачити кричущу некомпетентність командирів, через яку гинули люди. Я не боюсь цього сказати: кожна третя смерть на фронті через непрофесійність і алкоголь. Я взагалі противник спиртного і вважаю, що це найбільша проблема української нації. Я хочу, щоб мої сини зростали в Україні, в якій цінуються високі людські якості, в якій працюють професіонали, в якій люди просто люблять свою землю.
Категорія: Офіційно | Додав: novadoba (02.02.2016) | Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 83 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz