Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 24.10.2017, 05:03

Головна » Статті » Офіційно

Хто ми – творці сьогодення?
За крок до Європи. Саме так ми бачимо наше сьогодення. Ми прагнемо стати європейцями, притому мало цікавимось культурою, мистецтвом, літературою. За лічені хвилини знаходимо будь-яку інформацію в Інтернеті і лише декотрі пам’ятають про існування та призначення бібліотек. Так свого часу театри сильно потіснило кіно, проте нині, коли айфони та айподи правлять світом, не зникло одне з найголовніших мистецтв і знаходяться шанувальники, які натомість шаблонного фільму віддають перевагу виставі чи опері.
Класика завжди залишається в моді. Для людей небайдужих, людей, які переймаються долею країни, села чи міста. Людей, для яких і сьогодні чорно-біла світлина - це витвір мистецтва і є набагато складнішою за своєю кольоровою гамою, ніж різнобарвне фото, оброблене вміло у фотошопі.
Однак, на превеликий жаль, більшість із нас не знає своєї історії і національних героїв, не цікавиться нічим, окрім «гламурного» стилю… Молодь дедалі більше вживає нецензурної лексики, яку можна почути просто на вулиці, зайшовши в кафе випити чашку кави, чи відкривши соціальні мережі та почитавши їхні статуси і коментарі. Модно!!! – зізнаються деякі. Тому і не дивно, що більшості не цікаво, чим живе район, що відбувається у селищі, і коли збирають гроші для дітей-сиріт під час благодійного марафону у напівпорожньому залі, ми не відчуваємо потреби прийти і підтримати їх.
Ми йдемо до Європи… Та ми не замислюємось над тим, чи потрібні ми Європі з нашим цинізмом, жадібністю, менталітетом, де сміття залишають просто в лісі чи посеред вулиці, де за гроші готові продавати друзів, де люди зрікаються рідної мови. Адже Європа – це не лише високі зарплати, стабільне життя, і ще мішок мрій і бажань за плечима. Це, в першу чергу, культура – культура поведінки вдома, в транспорті, на природі, на роботі і навіть на самоті. Адже, щоб стати особистістю, потрібно знати свою історію та культуру. Ті люди, які в минулу неділю завітали до районного Будинку культури, де відбувалась феєрична постановка вистави за повістю Миколи Гоголя «Ніч перед Різдвом» Рудниківським аматорським театром «Еней», побачили її і відчули. Справжню, українську, таку близьку, нашу, рідну, самобутню. Молоді таланти, і ті, що проживають у Рудниках, і ті, що є його вихідцями, ще раз довели, що не потрібно бути професійними підкорювачами столичної сцени, аби нести культуру у маси, насолоджуватись нею і дарувати радість іншим. Неперевершена відьма Солоха здатна звести з розуму не лише пана голову, панотця, але й затьмарити світ і самому нечистому, який ладен виконувати будь-які її забаганки. Куми, що повертаються напідпитку додому темної зимової ночі, часто-густо нагадують нам передсвяткові будні і частування у гостях, після якого трапляються великі дива, а красуня Оксана – втілення кожної української дівчини, яка мріє про казкового принца і в ковалі Вакулі не бачить достойного претендента на серце. Переплетення минулого і сучасного проглядається у цій картині і виглядає природно, невимушено, інтригуюче. І, найголовніше, що кожен з учасників аматорського театру «Еней» вибрав мистецтво, а не частування у шумних барах, не однотипні дискотеки, де звучать англомовні пісні і так мало українського слова. Вони створили себе самі, показавши, що українська культура живе в селах. Ми вчимось любити нашу країну по-новому. Якщо не вдається особисто щось зробити задля неї, то хоча би не стійте осторонь, станьте частинкою того, що потім буде пам’яттю поколінь, історією, яка відтворювалась отакими ж хлопцями та дівчатами на районній сцені. І ці звичайні молоді люди зривали овації, шквал аплодисментів тому, що вони знають, якою хочуть бачити свою Україну.
Сьогодні для нас настала тиша. Але не для тих воїнів, що сидять в окопах, в напівзруйнованих будинках чи бліндажах, лежать у госпіталях, чи живуть поруч з нами, пройшовши пекло війни. І ми не бачимо найголовнішого - як зруйновані і понівечені їхні душі. Ми висловлюємо вдячність тим героям, які захищають нас на Сході ціною власного життя, спілкуємось з ними і дивимося у їхні очі, в яких назавжди залишиться відбиток війни. Це в той момент в кожному з нас пробуджується почуття патріотизму? Чи у високих гаслах про Батьківщину, співанні національного гімну і у жовто-блакитній стрічці: так багато пафосу, а так мало душі?! Нам важко уявити окуповані території Донбасу, тому що більшість з нас не бачила його руїни. Війна складається з людських життів. А ми схоже забули, що ллється кров і сьогодні хтось на вівтар майбутнього кладе свою голову. Але ми, маневичани, які вже маємо тринадцять героїв України, можемо бути кращими заради світлої памяті про них. Якщо зуміємо полюбити наш дім, нашу вулицю, наше селище, наші ліси – берегти їх, примножувати, а не нищити. Меморіал Слави – одне з тих місць, куди ми схиливши голови аби помянути тих, хто загинув хвилиною мовчання. На сірих бетонних важких плитах викарбувані імена людей, що вже відходять в минуле, але які віддали своє життя за Батьківщину… І вічний вогонь, що запалюється 8, 9 травня, - то символ невмирущої пам’яті, що повинна горіти у наших серцях завжди. Прикро усвідомити і страшно говорити, бачити приклади неповаги, святотацтва, коли там лежать пляшки, цигарки. А чи не приклад занепаду культури, коли із загорожі могили невідомого солдата, що біля залізничного вокзалу якісь вандали викрали секці? Це лише один із прикладів нашої культури. Насправді їх є чимало…
Ось як зболено й стривожено про це мовила Ліна Костенко:

Ми дикі люди, ми не знаєм звичаїв.
Ми нищим ліс. Ми з матір’ю на «ти».
Ми свій кінець пришвидшуєм, пришвидшуєм
У колективних нетрях самоти.
Душа ніяк не вийде із-під варти.
То культ особи, то культура мас…

Ми йдемо до Європи… Хто ж ми – творці сьогодення?
Категорія: Офіційно | Додав: novadoba (27.01.2016) | Автор: Людмила Власюк
Переглядів: 70 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz