Серед 28 фронтовиків району - і маневичанин Юхим Сищик. Його малою батьківщиною є село Карасин, тут 12 червня 1918 року він з’явився на світ. Жив звичайним сільським життям, поки 8 листопада 1940 року його не призвали до лав Червоної армії. Службу ніс на Карельському перешийку в м. Виборг. 22 червня частина була на маневрах біля кордону з Фінляндією. - У неділю вранці нас підняли по тривозі, - пригадує ветеран. - Але про те, що розпочалася війна, сказали лише після сніданку. У наступ фіни пішли лише третього дня, тому ми встигли повернутися у розташування полку за боєприпасами. У червні-липні велися бої місцевого значення, а в серпні наші війська почали відступати. Восени Юхима Сищика перевели у дорожній батальйон, який знаходився у Ленінграді. Саме тоді навколо цього міста зімкнулося кільце блокади, яке було розірване лише через 872 дні. Про період блокади Юхиму Титовичу згадувати важко: надто страшні картини зринають у пам’яті. Крім голоду, місто страждало від лютих морозів (до – 40°С), закінчилось паливо і замерзли водогінні труби – Ленінград залишився без світла і питтєвої води. Люди помирали, їх не встигали хоронити – трупи лежали прямо на вулицях. - Тільки у січні 1942 року вдалося налагодити доставку продовольства з Великої землі по льодяній дорозі Ладозького озера, яку називали «дорогою життя». Ця «дорога життя» для багатьох стала дорогою смерті, тому що вона знаходилася у межах досяжності німецької авіації: часто наші автівки йшли під лід разом із вантажем і пораненими бійцями, - фронтовик надовго замовкає, а потім продовжує: - Моя військова частина регулювала рух транспорту на льоду Ладозького озера. Ми були відкритою мішенню для ворога. 27 січня 1944 року блокаду було знято, а наступного дня, 28 січня, боєць 225-ого стрілкового полку Сищик отримав важке поранення грудної клітки. При поверненні на фронт влітку того ж року був поранений у праву руку. Медкомісія військового шпиталю визнала його придатним лише до нестройової служби, отож Юхима перевели у внутрішні війська. До кінця війни він охороняв та етапував військовополонених. З медалями «За відвагу», «За оборону Ленінграда», «За бойові заслуги» повернувся фронтовик до рідного села, де не був довгих шість років. - Була глибока осінь 1946. На місці хати – згарище, - про це й через 70 літ важко говорити Юхиму Титовичу, але він продовжує: - Батьки жили в конурці. У 1947 році в селі почали організовувати колгосп, примусили й мене написати заяву. Але я в колгоспі не працював, бо поїхав у Маневичі, де влаштувався на роботу. … Вже майже десять років, як Юхим Титович перестав бачити. Проте не так просто хворобам здолати солдата Перемоги. Він має відмінну пам'ять, цікавиться подіями сьогодення, просить, аби донька Оксана (на знімку) чи онук Богдан прочитали йому газети. А у шафі на святковому піджаку тьмяно виблискують бойові та ювілейні медалі, серед яких і орден Вітчизняної війни. Картини бою часто приходять у неспокійні сни ветерана. Крик «ура!» тривожить нічну тишу затишної оселі. У серця своя пам'ять…
