Пам’ять. Біль. Туга... І віра - Офіційно - Статті

«Не розчаровуйсь в Україні – Вона свята, а грішні ми…» Слова з мікрофона – в саме серце. Це ж треба – двома рядками визначити суть глобальної проблеми! Грішні ми, а не країна. Ми – бо взялися за зброю, застосували її один проти одного, ніби не на одній землі живемо, не один хліб їмо, не одними піснями колисали нас матері… Що ж ми робимо – знищуємо один одного, відбираємо життя, дароване нам Богом! Он які вони молоді були, як багато вони могли народити дітей, посіяти хліба і посадити садів, створити нових машин і збудувати гарних потрібних будівель. 1992-й, 1990-й, 1994 –й... Це дати їх народження. Вони – поруч з прізвищами на пам’ятній плиті. Вісімнадцять прізвищ. Вісімнадцять молодих воїнів, що їх у буквальному смислі слова розстріляли-знищили бойовики на блокпосту між Благодатним і Ольгинкою. Це був навіть не бій – розстріл. Підступний і жорстокий. Адже під’їхали бойовики до посту, скеровані, схоже, кимось з «симпатизуючих», не зупинені раніше (нікому ще було зупиняти), надранок і відкрили вогонь по воїнах 51-ї окремої механізованої бригади, що охороняли пост. Наші солдати, захоплені зненацька (транспорт бойовиків не викликав підозри – мікроавтобус «Приват Банка», джипи), мало що встигли – диверсанти-найманці зразу відкрили вогонь на ураження. Відповідь їм була слабкою… Вісімнадцять полеглих бійців, десятки поранених – такий кривавий слід залишили бандити на цьому місці. Сталася ця трагедія рік тому, 22 травня. Відтоді місце розстрілу наших солдатів, серед яких найбільше було волинян (формувалася бригада на Волині), стало місцем, куди приїжджають і приходять люди – мешканці навколишніх сіл, районного центру, активісти, волонтери, волиняни – вшанувати пам’ять загиблих. За рік воно перетворилося на міні-меморіал: тут встановлено масивний хрест з пам’ятним написом на гранітній плиті внизу, вистелено майданчик навколо, обсаджено козацьким ялівцем, а незадовго до річниці трагедії тут встановлено виготовлену і привезену волинськими волонтерами пам’ятну дошку з іменами усіх загиблих. Назвемо їх поіменно: Полінкевич Леонід (1983 р.), Овчарук Володимир (1979 р.), Артемук Олександр (1977 р.), Йовзик Дмитро (1983 р.), Бондарук Микола (1991 р.), Грицюк Михайло (1984 р.), Зарадюк Володимир (1991 р.), Ліщук Віталій (1986 р.), Маринич Віталій (1992 р.), Махновець Віталій (1981 р.), Нечипорук Андрій (1981 р.), Озеранчук Леонід (1991 р.), Попов Павло (1991 р.), Прокопчук Володимир (1991 р.), Шкрібляк Дмитро (1993 р.), Кузьмін Любомир (1990 р.), Біда Євген (1992 р.), Рибак Михайло (1994 р.). У річницю трагедії до пам’ятного місця під’їжджали і під’їжджали машини, автобуси – з Волновахи і Волині, з Ольгинки і Благодатного, Новотроїцького і Валер’янівки, Вугледара і Володимирівки… Їхали місцеві керівники і волонтери, школярі і просто небайдужі люди. Приїхали народний депутат Д. В. Лубінець, керівники нашої райдержадміністрації В. Д. Лубінець і районної ради І. М. Овчинников, мер Волновахи С. В. Демченко, майори С. А. Чорногорець і Р. В. Шерстюк, що були у складі 51-ї ОМБ і несли службу разом з загиблими, голова благодійного фонду «Волинь-2014» І. В. Лещенко і ще 9 волинян… Ось стає на коліна перед хрестом чоловік у військовій формі; ось опускається поруч молода жінка і, схиливши голову у скорботі, застигає на колінах. Мабуть, хтось із загиблих – її родич? Дізнаємося: ні, вона з Вугледара, а коліна преклонила на знак вдячності і шани до загиблих. А он дві жіночки у чорному час від часу утирають сльози – вони з Ольгинки, і хоч серед загиблих нема їх рідних, та всі вони їм як сини, бо стали на захист рідної землі і нас, тут живущих… Квіти – багато, від скромних букетів до великих кошиків – покладаються до хреста, до пам’ятної дошки, заповнюючи значний простір. Школярі і військові несуть урочистий караул. Мікрофон переходить з рук в руки. Майор С. А. Чорногорець: глибокий сум за загиблими побратимами і подяка усім, хто першими прийшов на допомогу, зокрема Русланові Мірошникову й Ігореві Міщенку, що допомогли вивезти 33-х поранених, віра у перемогу над тими, хто надумав розділити країну і затіяв братовбивчу війну, звучать з його вуст щиро і проникливо; І. В. Лещенко: від імені Волинської делегації, фонду «Волинь-2014» запевняє, що це святе місце не буде ними забуте чи покинуте, волновасцям же за те, що доглядають і впорядковують його, підтримують пам’ять про загиблих – щира дяка; народний депутат Д. В. Лубінець, голова райдержадміністрації В. Д. Лубінець, керівник ВГ «Солдатська пошта» О. В. Мокренчук – усі знаходять свої слова, щоб вшанувати пам’ять загиблих, висловити подяку всім захисникам України і віру в те, що мир запанує на нашій землі. Молебень за загиблими провів владика Всеволод. Рушничний залп – ще одна данина пошани загиблим. Пам’ять. Біль. Сум. Хвилювання. Сльози. Щирість... Усе це – роковини трагедії, що сталася на нашій землі. А до цього – ще віра і надія. Надія на наших оборонців, на відновлення миру у нашому краї, віра у завтрашній день рідної України. Проявом цієї віри можна вважати і дружній футбольний матч, що відбувся після пам’ятних заходів. Команди ветеранів нашого району і міста Луцьк зійшлися на полі Волноваської школи №3, аби помірятися силами. Передували матчу щирі вітання, обмін подарунками і чудове мальовниче прологове дійство, що ним порадували школярі. А перемогла в цьому матчі, як і належить, – дружба!
1 2 3 4 5 Категорія: Офіційно \| Додав: novadoba (27.07.2015) \| Автор: Людмила Олійник
Переглядів: 466 \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Зробити безкоштовний сайт з uCoz