«Подруги ідуть заміж, а ти в армію», -
чула 20-річна прилісненка Юля Кашпармак від знайомих, які дізнались про її рішення піти на контрактну службу.
У 2014 році після закінчення з відзнакою Ірпінського податкового коледжу Юля заочно поступила до Київської національної академії внутрішніх справ за спеціальністю «Психологія». Сесія тоді припала на січневі дні. В університеті чула: «На Майдан – ні ногою!», та дівчина з одногрупниками після начитки та екзаменів вирушала туди, куди кликало серце.
Переймаючись майбутнім країни, шукала роботу. Згадувались слова батька, колишнього військового, який допоміг обрати професійний шлях її брату, мовивши: «Є така професія – захищати Батьківщину». Іван, закінчивши Полтавське військове училище зв’язку, нині командир військової частини у м. Стрий, що на Львівщині.
- Порадившись із братом, я вирішила – піду на контрактну службу, - розповідає Юля. - Тато підтримав це рішення: «Йди, доню, – це справжня школа життя».
Мама, звичайно, в сльози: як в такий час відпускати 20-річну доньку в армію? Важко зітхнув дід-фронтовик, на жаль, нині покійний, Іван Шпак: «Не дай, Боже, тобі, Юлю, бачити війну». А від знайомих дівчина почула: «Подружки заміж збираються, а ти в армію?»
Та відмовити Юлю ніхто не міг. Її хлопець, який в той час був на строковій службі, висловився категорично: «Армія - не для дівчат!»
- Але я вперта, - посміхається Юля. - Так, армія не для слабаків, але я не вважаю себе слабкою. Труднощів я не боюсь, тому й обрала армійську службу, вирішивши, що з особистим ще встигну, тож без жалю розсталась із хлопцем.
- Вона ж навіть не призналась, що таки збирається на контрактну службу, - докірливо каже її ненька Надія Іванівна. – Сказала: буду біля Івана, знайду там роботу. Аби я відразу не дізналась, оформляла контракт не з нашого військкомату, а з Львівщини. Повідомила мене, коли вже пройшла співбесіду.
Вертаючись у минуле, Юля пригадує, як на співбесіді командир частини, подивившись на 20-річне дівча, запитав: «Ти добре подумала? Не пожалкуєш?»
- Вже пройшло з того часу більше двох років, - каже старший оператор станції фельдєгерського поштового зв’язку, що знаходиться в м. Броди, Юлія Кашпармак, - і я жодного разу не пошкодувала про своє рішення. Я горджусь, що служу в українській армії. Тут цінують професіоналізм та відповідальність, дисципліну. В гуртожитку отримала кімнату, забезпечили обмундируванням, харчуванням, є достойна зарплата. Планую пов’язати своє життя з армією, коли закінчиться трирічний контракт, піду на наступний. А ще хочу вступити до академії сухопутних військ України. Я зрозуміла – це моє.
- Мабуть, це гени, - констатує рішення доньки Надія Іванівна. – Вся в батька вдалась. Аби ще б спокійніше стало в країні. Я три місяці не могла знайти собі місце, коли Ваня був в АТО. Знаю, що у Юлі такий характер, що й вона осторонь стояти не буде. Відкаже, як Ваня: «Мамо, ти ж знаєш, я для того ношу погони. Це мій обов’язок». Знайомі з подивом питають: «Як ти доньку відпустила до армії?» А як було її втримати, як вона нині каже, що себе без військової форми не уявляє.
Надія Іванівна та Михайло Петрович по праву можуть гордитися своїми дітьми – справжніми захисниками України.
|
| Категорія: Офіційно | Додав: novadoba (06.06.2016)
| Автор: Олена Бичкова.
|
| Переглядів: 373
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
