Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 189
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 22.11.2017, 14:19

Головна » Статті » Офіційно

УКРАЇНА ВТРАТИЛА ІЩЕ ОДНОГО СИНА…

27-річного Олексія Ярмолюка з Борович, командира відділення саперної роти 14 ОМБ, який 30 липня під час розмінування території поблизу с. Талаківка Донецької області отримав важкі поранення, несумісні з життям, односельчани зустрічали на колінах. Живий коридор з квітів та запалених свічей люди утворили майже в кілометр. Упродовж трьох тижнів лікарі боролися за його життя. Однак серце зупинилося в той момент, коли з’явилася надія на одужання. У тіні розлогих дерев, під мирним небом рідної маневицької землі знайшов він свій останній спочинок.

Останнє бойове завдання сапера
Чисте повітря п’янили дозрілі груші та червонобокі яблука в садках, а на подвір’ї чепурних хат квітували чорнобривці. Пахло сливами та духмяною м’ятою і п’янкі пахощі розносив навкруги легесенький вітерець. Серпневий вечір невидимими крильми огорнув село. Всі чекали. О двадцять другій на обрії з’явилася колона з моторошним гудінням автомобілів, в одному з яких везли домовину Олексія.
Серце 27-річного героя зупинилось у столичному госпіталі. Не йняла віри тому мати, не тямили від горя рідні, не мала більше сили плакати дружина. Шість операцій, ампутована нога – все марно. Скільки прочитано молитв, скільки запалено свічей!!! Не встиг Олексій збудувати дім, посадити дерево, виростити сина… У жовтні лишень відгуляли весілля, а 4 лютого дружина вже проводжала свого коханого на війну. Як справжній чоловік він не заховався за чужими спинами, не поїхав за кордон на заробітки, свідомо йшов туди, де кожен крок - як останній.
Закінчив середню школу, служив в окремому президентському полку, вступив до Харківської національної академії внутрішніх справ, яку залишив з відомих йому лише причин, навчався у Луцькому професійному училищі №2, майже чотири роки пропрацював дільничним міліціонером. Був призваний на службу до 184 навчального центру смт Старичі Львівської області. В складі 14 ОМБ в батальйоні тактичної групи був відправлений під Маріуполь, де тримали лінію оборони. Через поле пролягала так звана «сіра зона», яку необхідно було зачистити від вибухівки без застосування спеціальної техніки, аби ворог не побачив. Отримавши наказ, командир саперного відділення №2 Олексій Ярмолюк, у підпорядкуванні якого ще було 5 чоловік, вирушив на бойове завдання. Протипіхотна міна МОН-50, що містить 540 кулькових осколків, обірвала його життєвий шлях.
Стоїть у пам’яті той сонячний хлопчина…
Всі, з ким перетиналась життєва стежина Олексія, пам’ятають його сонячним, світлим хлопчиною. Веселий, усміхнений, чуйний і працьовитий. Своїх дітей, Романа, Олексія, Тамілу, Андрія, батьки змалку вчили підтримувати і допомагати один одному. Всі разом: і в поле, і в ліс за ягодами чи грибами.
- У нього було стільки задумів та планів, яким так і не судилося здійснитися, - не стримує сліз директор Боровицької школи Людмила Возняк. – У трудовому десанті він першим ставав до праці. Любив все робити своїми руками: змайструвати, полагодити, збудувати. Тому й пішов з міліції у будівельники. Та й з дружиною Олексій познайомився на будівництві. Родом вона з Дніпропетровської області. Працюючи в правоохоронних органах переймався долею молоді.
- За сім років, що я була у Олексійка класним керівником, - у нас не було жодного конфлікту, - говорить Ірина Вейна. – він був великим оптимістом. Коли його разом із пораненим бойовим побратимом Дмитром Загороднім, везли до лікарні, він весь час повторював і собі, і товаришеві: «Ми будемо жити». Я завжди на усіх класних зборах дякувала батькам за виховання такого красеня-сина.

До нашої розмови долучається Оксана Загородня із невісткою Іванною із Хмельниччини: це її син підірвався на міні разом з Олексієм. Втративши рідну кровиночку, вони всі дні молилися за нашого солдата, і отримавши трагічні новини, приїхали провести його в останню дорогу. Цілуючи Іванчині руки, вона говорить: «У мене, як і у батьків Олексія, замість сина з’явилась донька».
Поруч нервово стискає в руках цигарку товариш Олексія Андрій Емерик із Копилля. На його голові ще видніється слід від поранення. Біля ніг вінок, на стрічці якого закарбовані слова: «Вічна пам'ять найкращому другу».
- Я приїхав у відпустку на десять днів. Згодом знову повертаюсь в 30 ОМБ. З Олексієм нас пов’язують щасливі моменти. Катання на мотоциклах, полювання та риболовля – одні з улюблених його занять.
Німим поглядом проводжає товариша командир їхньої саперної роти. Скільки пережито разом тяжких хвилин… Він знає ту правду, про яку навіть душа боїться мовити. Ховає очі, аби ніхто не побачив, як біжить по щоці ота наймужніша пекуча чоловіча сльоза. Не дай вам Бог побачити, як плачуть чоловіки. І молоді, і старші, і зовсім юні.
- Він поспішав жити, бо дуже любив життя, - говорить однокласник Іван Гурін.
– А жив для того, щоб працювати і допомагати іншим. - У старших класах мріяв про офіцерську шинель, - продовжує Володимир Котюк.
– І найголовніше – не був гордим. Завжди, як зустрінемось, розпитає про життя, порадить, підкаже, - зауважує Наталка Козловська.
Золоті хлопці лягають у сиру землю. Це крик душі кожної матері. Дай, Боже, щоб наші політики працювали так, як ті, що захищають Батьківщину. Не може стримати материнського болю Валентина Лисюк, адже і в неї сини.
- Кожного дня на порядку денному потрібно ставити питання, як припинити цю страшну війну, - плаче Валентина Павлівна. – Скільки їх ще буде, у розквіті сил, найкращих, найрідніших? Серце обливається кров’ю. Ми – сусіди. Він ріс на моїх очах, з моїми хлопцями грався… Завжди привітне слово скаже. За такого сина вдячність батькам і Богові…
Як міцно-міцно я його люблю…
Цвіла любов… Всі говорили, яка красива пара. Для Тетяни все закінчилось в одну мить. Коли не стало Олексія. Лише три незабутніх щасливих місяці подружнього життя подарував Всевишній їм обом. Коли ампутували ногу, Олексій говорив: «Навіщо я тобі такий потрібен?». А вона шепотіла, торкаючись вустами найніжніших долонь: «Ну, що ти, невже забув: «У радості й горі, доки смерть не розлучить нас…». Тетяна купила футляр у формі серця для весільної обручки, яку Олексію довелось зняти під час перебування в лікарні. Батькам говорила: «Льоша видужає і я подарую її на нашу річницю подружнього життя і скажу йому, як міцно-міцно я його люблю…». А в останню ніч їй, як марево, вчулися його слова: «Відпусти мене… Я дуже втомився»…
Раз по раз витираючи чоло, товариші несуть домовину через усе село. Після відслуження панахиди, прощальні слова звучать з вуст отця Петра Яночко, голови РДА Андрія Линдюка, заступника військового комісара Маневицько-Любешівського ОРВК Геннадія Борисюка, сільського голови Тамари Мандзюк. Передаючи щирі співчуття від капелана 14 ОМБ Миколи Гінайла, який був особисто знайомий з Олексієм, настоятель … наголошує: «Не можна отримати Батьківщини Небесної, коли не шануємо Батьківщини тої, на якій народилися, з якої їли хліб і пили воду. »
Під ногами шарудить золоте листя зі струнких берез, що ростуть обабіч кладовища. Навколо тиша. Лише чутно, як після кожного пострілу лягають на траву гільзи. Мов поранена пташка, мати падає навколішки перед могилою сина…

Оксана Олексіївна та Віктор Олексійович Ярмолюки із вдячністю за підтримку низенько вклоняються всім, хто був поряд у найважчі хвилини: односельчанам, які навколішки зустрічали їхнього сина, волонтерам, друзям знайомим і незнайомим людям. Коли Олексій після поранення потрапив в лікарню і оголосили про збір крові, 80 пересічних маріупольців зголосилися бути донорами. Такі люди знаходилися і в Києві, і в Дніпропетровську, де він перебував на лікуванні. Спасибі кожному, хто не залишився байдужим до чужого горя. А Олексій в нашій пам’яті і в нашій молитві житиме завжди.
Категорія: Офіційно | Додав: novadoba (26.08.2015) | Автор: Людмила Власюк
Переглядів: 131 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz