Серед багатої поліської природи у мальовничому куточку на півночі Маневицького району розкинулося село Козлиничі. Зеленіє ліс, що сягає своєю пам’яттю у глибину віків. Його шелест зливається з хлюпанням хвиль річки Стир. Ця величава краса притягує до себе всіх, хто топтав у дитинстві тут тихі трави і запашний чебрець, хто марив про далекі світи...
Козлиничі входять до Цмінівської сільської ради, налічують 426 жителів. Функціонує ЗОШ І-ІІ ступенів, Будинок культури, ФАП, молитовний будинок, бібліотека, церква УПЦ КП та УПЦ МП. Історія села захоплює своєю загадковістю і таємничістю, яку ще у спогадах відтворюють довгожителі села. Найстаріша жителька села - 98-річна Ганна Максимівна Веремчук проживає з донькою Галиною та братовою Одарією Лавріновною. Скупі промені сонця поволі добігали до полудня, коли ми разом з сільським головою Наталією Оксенюк завітали у їхню оселю. На наш великий подив, довгожительку вдома не застали.
- Народилась бабуся 24 грудня 1916 року, - почала нашу розмову її донька Галина Федорівна, повернувшись разом з матір’ю з магазину. – Її батьки - біженцями з Курської області. Родина була поважною та шанованою в селі. У їхній хаті завжди проводили збори та офіційні зібрання.
У 98 років бабуся виходить з хати на подвір’я, цікавиться чи посадили вже городину, чи зібрали урожай. Любить дуже спілкуватися, тому частенько просить доньку, аби та відвела її до сусідів чи до магазину, де можна дізнатись, що нового відбувається в світі. Нахиляюсь низенько до бабусі, (бо ж з роками вона стала погано чути), цікавлячись, чи знає вона про події, що нині розгортаються на Сході. Вона скрутно похитує головою, в її очах з’являються сльози: «Знаю, дитинко, яка то страшна біда. Скільки смертей вона несе за собою. Не жаліє ні старих, ні малих. Війну не можна ні виграти, ні програти. Бо і в нас, і у них гинуть діти».
Згадує далекий 1944 рік, коли гітлерівці розстріляли 37 мирних жителів та спалили 86 селянських хат, вбиваючи і двохмісячних дітей.
- Таких, як Ганна Максимівна, у громаді лишилося дуже мало, - зауважує сільський голова Наталія Оксенюк. – Вона – наша гордість і ціла епоха. Її нелегким життям варто пишатися і розповідати про її трудові будні молоді, щоб брала приклад.
Наталія Володимирівна про кожного жителя цього села може розповідати годинами, адже всі вони за ці роки стали рідними її серцю. Зупиняємося біля будинку настоятеля Свято-Вознесенського храму УПЦ КП Анатолія Устимчука. «Церква збудована лише завдяки пожертвам парафіян, - говорить священик. – Люди мріяли мати власний храм, де могли би помолитися і поставити свічку за здоров’я своїх близьких та рідних».
Храм на честь Різдва Христового УПЦ МП, настоятелем якого є отець Віктор, був відкритий у липні 2008 року. Функціонує тут і молитовний будинок, де проповіді проводить пресвітер Федір Коханець.
Заходимо і в храм науки. В сільській школі навчається 46 учнів і працює 14 учителів. Директор - один із її випускників, молодий та перспективний Володимир Семенчук, який душею й серцем вболіває за долю кожного учня.
– У школі з кожним роком чисельність дітей збільшується, - говорить Володимир Володимирович. – І це, безумовно, радує. У навчальному закладі навчається багато талановитих учнів. Вони беруть активну участь не тільки в житті нашої школи, а й представляють її на конкурсах, олімпіадах, спортивних змаганнях в районі та області. Створено спортивний майданчик, який є окрасою шкільного подвір’я та місцем проведення дозвілля жителів села. Існує в нас і важлива проблема – відсутність шкільної їдальні.
Книга вчить, як на світі жить – саме цього принципу у житті дотримується Лариса Цівчик – завідуюча бібліотекою-філією с. Козлиничі. У бібліотеці діє клуб за інтересом «Юні друзі бібліотеки», головним завдання якого є прищеплювати любов та повагу до книги. «Менші користувачі полюбляють читати казки, старші віддають перевагу фантастиці та українській поезії», - говорить Лариса Степанівна.
Фельдшерсько-акушерський пункт має свою окрему історію. Два роки тому його хотіли закрити у зв’язку з аварійністю приміщення. Однак Олена Чміль, завФАПом, самотужки взялась відвойовувати медичний заклад. Завдяки місцевим жителям, які здавали власні кошти для проведення ремонту та підтримці чоловіка, що безпосередньо проводив ремонтні роботи, а також спонсорським коштам ТзОВ «Хайберрі» вдалось дві кімнати привести до ладу. Нині Олена Іванівна у декретній відпустці, але час від часу з’являється на ФАПі, аби і словом, і ділом підтримати молоду зміну - Оксану Каращук, яка на цій посаді працює лише місяць.
- З такими працівниками, як Олена Іванівна, можна й гори звернути, - зізнається сільський голова. – Коли ти бачиш таку самовіддачу, запал в очах, силу волі, аби щось змінити на краще, хочеться сприяти цій людині і допомагати.
- У нас залишилась ще одна кімната, яка потребує негайного капітального ремонту, - з сумом говорить фельдшер. – Але, на жаль, немає коштів. Зверталась я і до меценатів, але поки що лише обіцяють…
Наталія Оксенюк із захопленням розповідає про працьовитих, чесних, справедливих мешканців цієї поліської глибинки: «Вони не бояться труднощів, і якщо треба, то беруть ініціативу в свої руки». Для підтвердження її слів пропонує переконатись в цьому на власні очі. Сідаємо на скутер, з яким сільський голова нерозлучна і який рятує її у багатьох ситуаціях. З транспортом у селі проблематично. А залізний кінь завжди на місці і завжди під рукою. Їдемо до новозбудованого моста через річку Стир, який селяни спорудили разом з лісниками Маневицького лісгоспу.
- Старому мосту вже більше 25 років й він знаходиться в аварійному стані, - каже голова сільради. – Ми боялися за життя дітей та й самих селян, тож ініціативу взяли в свої руки депутати сільської ради Іван Швець та Григорій Ярошик. Громада також не залишалася осторонь – кожен допомагав, чим міг. Виділила кошти і сільська рада. Особлива подяка тим, хто безпосередньо долучився до будування моста: Володимиру Ярошику, Євгену Москвичу, Миколі Войчуку та Володимиру Швецю. Міст збудовано надійно і, думаю, він служитиме ще багато років. Нині нагальною проблемою залишається вуличне освітлення та ремонт доріг.
Красується село новобудовами та вулицями, що носять імена героїв: Єршова, Хакімова та Володимира Швеця. Час і досі не загоїв рани на серці матері від пекучої втрати сина. І сьогодні , двадцять сім років по закінченню Афганської війни, Марія Арсенівна Швець не скидає чорну хустину. З жалем вона гладить старі пожовклі фотознімки і все… чекає на сина. Хоча б у снах. А дім, в якому колись зростав Володимир, потопає в незліченних квітах, ніби ще раз нагадуючи нам, живим, про тих, хто у пам’яті зостався навіки молодим.
Для жителів Козлинич святим є місце, де стоїть пам’ятний знак загиблим воїнам УПА (29 чол.) та учасникам Великої Вітчизняної війни (304 чол.), освячений у 2008 році. Сюди вони приходять, аби низько вклонитися справжнім патріотам, сильним духом, нескореним, які віддали життя за волю України.
-З такими патріотично налаштованими селянами легко працювати, адже вони не просто люблять своє село, вони вкладають у нього свою душу, - з гордістю говорить сільський голова. - Це і молоді перспективні хлопці Цмінівської футбольної команди Василь Березний, Сергій Ярошик, Микола Цівчик, Ігор Поліщук, це місцеві підприємці Василь Коханець, Микола Ярошик, Сергій Титаренко, Микола Климюк, який хоч і проживає в Маневичах, та має тут приватну пилораму і вагомо допомагає місцевому населенню, Федір Швець – кандидат технічних наук, Микола Швець – доцент Рівненського технічного університету, Микола Германович Швець – заступник начальника з ремонту цеху спеціальних робіт Рівненської АЕС, Олександр Мурашко – депутат районної ради, директор Цмінівської ЗОШ.
Ось так у кропіткій праці і в любові до рідної землі і проходять роки. Одне покоління змінює інше. Одна доля переплітається з іншою. І тільки велика любов до землі, до праці, сильна воля, незламна віра дає сельчанам силу переборювати всі труднощі, бо ми українці – нація, яку здолати неможливо.
|
