Досліджуючи коріння села з глибини віків, на жаль, все більше переконуюсь: українське село поволі вимирає. Не лише в переносному, а в буквальному сенсі цього слова. Через відсутність навчальних та медичних закладів, гарних доріг, роботи люди виїжджають цілими сім'ями в пошуках кращого життя. У мешканців більшості таких сіл вибір невеликий: виїжджати або виживати. А ще рівень їхньої заробітної плати далеко не відповідає ціні робочої сили та вартості життя на селі. От вам і проблема.
Ось так кажуть і про село Рудка – неперспективне. Тут трохи більше шістдесяти дворів, де живе двісті тридцять людей. Більшість із них пенсіонери. Молоді тут мало – ні роботи, ні розваг. Немає ані відділу поштового зв’язку, ані клубу, ані школи.
Щодо назви села, то старожили пригадують, що за часів кріпацтва на території села проживав пан, на якого тяжко працювало багато кріпаків. Не всі хотіли миритися з тяжкою своєю долею, багато виступали проти. Цих бунтарів пан виселяв з села у відсілок неподалік, який був оточений болотами з рудими плямами. Плями - ознака того, що на дні боліт є залізна руда, яку добували кріпаки. Звідси і пішла назва села.
- Тут важко заробити, вже немає старих колгоспів, а нових підприємств ніхто не відкриває, – каже Будківський сільський голова Галина Цикалюк (до сільської ради якої, крім Рудки, входить ще село Кам`януха) - Рятують сельчан влітку та восени гриби та ягоди, а також сільське господарство. А так майже відсутня інфраструктура. В селі два магазини, храм... Саме відсутність зручностей та хоч якихось підприємств, де можна було б заробити, спонукають людей їхати з села.
Утім, є й такі, хто спробував міського життя, й воно їм не сподобалося. Зокрема, подружжя Олега та Надії Тиндик нещодавно повернулося з Кузнецовська, побудували тут новий будинок і говорять, що кращого місця для них на землі немає.
Задоволені і їхні малята – близнюки Вадим та Андрійко, адже тепер просто на вулиці можна поганяти у футбол. Всі вони сповнені оптимізму і вже нікуди виїжджати не збираються. Незважаючи на те, що українські селяни часто почуваються «останніми героями», вони мають достатньо енергії, щоб боротися за виживання. Але таких , як вони, – одиниці. До них належить і сільський голова Галина Цикалюк, яка переконана, що громадою можна і гори звернути. Вона – дійсний приклад патріотизму, любові справжньої української жінки до батьківщини. Її доля склалась так, що освіту вона здобувала у сусідній Білорусі, досвід якої з неабияким захопленням нині вивчають волиняни. Що тут скажеш: є чого повчитися. Але волею серця Галина Дмитрівна повернулася до рідного краю, де перспектива розвитку сільського господарства значно нижча, при цьому маючи хорошу роботу і усі шанси залишитися у сусідній державі.
- Нелегко щось зробити для громади, якщо не маєш коштів і не знаєш, де їх взяти, - говорить сільський голова. – Ви ж розумієте, що сьогодні все впирається в гроші. А люди ж дивляться на тебе і чекають якихось покращень, адже віддаючи голос за твою кандидатуру, вони довіряють тобі своє життя. А втратити їхню довіру означає впасти в очах громади.
Тому, думаю, не випадково односельці довірили долю села Галині Дмитрівні. Пояснюють: вірили, що властива їй відповідальність, загострене почуття обов’язку й любов до своєї маленької батьківщини. Довірили, не помилилися...
Із перших хвилин самостійного знайомства із селом розумію, що тут потрібно розраховувати на власні сили, а не чекати, коли хтось із району підставить плече. Не зважаючи на численні проблеми, у Рудці видно чисті затишні вулиці, охайні будинки, неабиякі дороги.
Заходимо у магазин. Все тут є, чого душа бажає. Ось і покупець не забарився. Привітно посміхаючись, Ірина Михайловська пропонує перелік всіляких товарів. Працює продавцем з 1992 року, тож знає, кого що цікавить: і за віком, і за вподобанням. Про поінформованість села дбає листоноша Віта Яценюк, яка обслуговує ще й Будки. Не залишились і без підтримки люди похилого віку, адже періодично до них навідується соціальний працівник Аліна Кулініч, яка не тільки допомагає по господарству, а ще лікує спілкуванням їхні зболені душі. Діти до школи, яка знаходиться в сусідніх Будках, доїжджають шкільним автобусом, а також до дитячого садочка .
– Постійно відчуваю підтримку громади. Без неї я нічого не зроблю, – розповідає Галина Дмитрівна. – А ще я з дитинства навчена не чіплятися за дрібниці, а просто виконувати свою роботу. Тому головне для мене – задовольнити потреби людей. Як представник сільської влади, маю показувати приклад, а не просто гарно говорити, переконувати чи домовлятися. Вважаю, якщо люди мене обрали, то, крім довіри до мене, зі мною вони пов’язують і надії на краще майбутнє. А це дуже важливо.
І справді: у міцного дерева – глибоке коріння. А у справжньої людини – великий і славний рід. І це є найбільше багатство людини. Цієї нехитромудрої науки навчала своїх дітей найстаріша жителька села Єлизавета Тиндик 1925 року народження. Все її життя пов’язане з рідним селом. Служила у поляків, працювала у колгоспі, пасла телята. Порівнюючи теперішній і минулий час, бабуся ледь посміхається і мудро похитує головою.
- Нині люди живуть, мов раю, купаються в достатку, і жаліються на життя, - говорить Єлизавета Зіновіївна. – Я ж з малих літ наймитувала, тож добре знаю ціну шматкові хліба, коли малесенький окраєць ти ділиш на три частини: оце сніданок, обід, і вечеря… І радий від того, що голодним спати не доведеться. А нині люди якісь похмурі, все незадоволені ходять, при цьому маючи все.
Направду мудро говорить бабуся...
Вздовж вулиць мріють білосніжні вишні, адже ще лежав сніг, мов справжні наречені, шепочуться невеликі, але охайні хатинки. Лише птахи порушують цей заворожений спокій, які залишились зимувати на рідній землі. Водночас це село видалося мені дивним тихим раєм на землі, на вулицях спокійно, не галасують діти, не грають в сніжки. З іншої сторони ця тиша лякала: дуже вже хотілося почути дитячий сміх, зазирнути в дитинство. І малеча тут є. Як розповіла сільський голова, до шести років налічують двадцять п’ять малят. Чи то ігри в дітей тепер інакші, чи то зима видалася сувора... Раніше біля кожного будинку стояла баба снігова. Тепер ж це рідкість.
Щодо визначних пам’яток, то справжньою окрасою села є церква, яку дружні жителі спорудили власними силами та бажанням мати свій власний храм. 31 жовтня 1994 року урочиста подія по відкриттю храму Божого зібрала чимало гостей, мабуть, жоден житель села не лишився байдужим до цього. З тієї пори в ній іде служба Божа. Першим настоятелем храму був отець Іоанн, який проводив службу ще в Куликовичах та Комаровому, шістнадцять років служив отець Микола у Новосілках та тут, а нині настоятель храму отець Василь. Є надія, що багато односельців знайдуть тут духовне умиротворення.
Добру, святу спадщину залишила своїм нащадкам і Марія Свиріпа – ветеран праці, яка все своє життя присвятила дітям. Бо ж відомо, як нелегко вчителеві щодня щогодини, віддавати своє серце учням.
- У 1953 році за направленням я потрапила на Маневиччину, - розповідає Марія Андріївна. – Приїхала на Волинь разом зі своєю подругою. Обоє ми із Сумської області, селище Ямпіль. Коли дізналися про призначення на роботу, плакали, бо ж наслухані вже були про бандерівські загони, тому і їхали сюди, мов на смерть, не сподівалися, що живими зостанемось. Поселили нас на квартирі в однієї жінки, ввечері полягали спати. Серед ночі прокинулись: хтось у вікно стукає. Це за нами бандерівці прийшли, - подумали обоє. Ось так цілу ніч і тремтіли від страху. А коли почало світати, я все ж таки наважилась зазирнути у шибку, і побачила, що то гілочка вишні стукає у вікно. А зустріли нас привітно.
Добре пам’ятає Марія Андріївна і свій перший робочий день у Кам`янецькій семирічці – 15 серпня 1953 року. Згодом її перевели у Будківську восьмирічку, де вона тридцять п’ять років викладала математику. Нині її учні порозліталися по світі, але про свою мудру наставницю не забувають. Та й хіба можливо забути того, хто показав тобі промінчик світла у віконці?! Нині Марія Андріївна проживає сама: чоловіка поховала, син Анатолій мешкає у Луцьку, нелегкі випробування випали і на його долю – служба в Афганістані, донька Людмила живе в Мелітополі. Має бабуся троє внуків та одного правнука, тож з ніжністю показує кольорове фото, на якій найдорожчі її серцю люди.
Того дня поталанило мені познайомитись з ще однією привітною людиною – мешканцем села, яка викликає симпатію і довіру з першого погляду – заступником директора з навчально-виховної роботи Будківської школи Володимиром Мазуніком. В його особі я побачила справжнього українського вчителя, який не просто працює в школі, він нею живе. Що не кажіть, а так залюбленим у власну професію здатен далеко не кожен.
- Спочатку планував вступити до технічного училища, та й за плечима була служба у інженерно-технічних військах, - розповідає Володимир Кирилович. – А сталось так, що закінчив фізико-математичний факультет Луцького педінституту (тепер НСНУ). З 1978 року працюю на даній посаді. За тридцять шість років було над чим поміркувати, все осмислити і порівняти. Тепер учні зовсім інші. І підхід до них має бути іншим, індивідуальним. Вчитель, в першу чергу, має бути відмінним фахівцем своєї справи, мати інтелектуальні здібності, володіти психологічними аспектами. І неодмінно повинен мати в серці любов до дитини. Без цього не можливо працювати в школі. Батьківською стежиною пішли і його діти: син Сергій викладає інформатику та фізику, донька Оксана – вчитель трудового навчання.
З гордістю розповідав Володимир Кирилович про своїх учнів, за якими вбачає велике майбутнє: це Наталія Шевчук, Оксана Шевчук, Вікторія Лижнюк, Павло Цикалюк, Юлія Басалик, Юлія Деркач. Хто-зна, можливо вже завтра про них говоритиме уся Україна...
Можна багато розповідати про здобутки та проблеми, які я побачила на власні очі, але найбільша з них – це відчуття невідомості. Тому у молоді таке сильне бажання втекти в місто. Переживають селяни за майбутнє своєї отчої землі. Тож потрібно щось змінювати. Тому, можливо, все ж таки потрібно приглянутися до Європи? Адже там зуміли докорінно змінити не лише села «Старої Європи», де завжди панували мир і благодать, але й сільські поселення нових країн-учасниць ЄС. Ми ж всі усвідомлюємо, що без розвитку підприємництва не буде ні зайнятості населення, ні сімейного добробуту, ні справжнього самоврядування. Тому завершити свій нарис хотілося б ось такими оптимістичними рядками:
Село живе, коли не сплять лелеки,
Із виріїв вертаються далеких,
Приносять діток до домівок тихих,
Нас захищають і відводять лихо.
Село живе, коли сміються діти,
Коли у травах пломеніють квіти,
Коли пшениці заквітчають поле,
Живи моє село!
Щасливої Вам долі!
|
