Село Старосілля потопає в зелені лісів, які підходять майже до хат. Навесні, коли біля кожної оселі вбираються цвітом сади, воно стає невпізнанно красивим. Уквітчане мальвами, під плескіт води річки Стир, що в’ється срібною стрічкою, та пташиний щебет згадує воно своє минуле… А згадати древньому поселенню є про що.
За легендою, колись на місці села Старосілля було розміщене село Новосельце. Внаслідок великої пожежі, що трапилась в селі близько 200 років тому, село практично згоріло. Люди перебралися на околиці згарища в землянки, але з часом почали повертатись на місця старих поселень. Так і закріпилась назва - Старе село, яке з часом змінило свою назву на Старосілля. На околицях села є декілька гористих підвищень. Одне з них знаходиться серед соснового лісу і має назву «Татарська гора», на якій, за свідченнями старожилів, проходила сутичка словян з монголо-татарськими завойовниками.
- У 1944 році село було вщент спалене німцями, - це вже до розмови приєднується сільський голова Віктор Регешук. – Загинуло 135 жителів. Пам’ятаючи подвиги односельчан, а також враховуючи трагічні події сьогодення, хочемо у центрі села поставити пам’ятний знак тим, хто загинув за цілісність і незалежність країни.
Сільського голову застаю за звичною справою: вирішує наболілі проблеми жителів громади, а це чотири населені пункти - Старосілля, Семки, Розничі, Ситниця. Сумлінно працює весь дружній згуртований колектив у складі головного бухгалтера Любові Маркевич, касира Тетяни Гапончук, секретаря Людмили Кононенко, технічного працівника Лесі Регешук.
- Коли ти бачиш самовіддачу від людей, то з ними легко працювати, - зауважує сільський голова. – Намагаюсь виконувати свою роботу по совісті, а оцінюють її нехай мої виборці. У планах – відкриття дитячого садочка, благоустрій нового кладовища. Про кожне село потрібно подбати, у кожному залишити хороший слід.
Ознайомлення із Старосіллям Віктор Олексійович пропонує розпочати із Свято-Успенського храму. Він зведений у 1933 році на місці Свято - Климентівської дерев'яної церкви, яка в 1929 році згоріла від блискавки.
- В роки Другої світової війни в стіну храму вдарив артилерійський снаряд, але з волі Божої не розірвався і довго стирчав у стіні, - розповідає настоятель храму, благочинний Колківської округи Отець Петро Бугайчук. - І по сьогодні видно його слід у вигляді кількох вибитих снарядом цеглин. За останні п’ять років проведено реставрацію храму, поновлено ікони та художній орнамент. Коли міняли покрівлю за спонсорські кошти старосільчанина Юрія Оксенюка, то над вівтарем знайшли стовпа, на якому олівцем написані всі імена майстрів, які споруджували церкву у 1932 році.
Розмовляючи із сільським головою Віктором Регешуком про воєнне лихоліття минулих часів, згадуємо і сьогодення. Старосільська школа взяла шефство над Луцьким військовим госпіталем і підтримує поранених військовослужбовців і морально, і матеріально. Гідним прикладом для учнів став директор школи Анатолій Бричка, який добровольцем пішов захищати цілісність та незалежність України на Сході. Світлана Мартинюк, на яку покладені обов’язки керівника, того дня перебувала на нараді у райцентрі, тому ознайомлюючий екскурс по школі провів вчитель трудового навчання Микола Демчук. У світлому, гарно відремонтованому приміщенні навчається 167 учнів. Школа має комп'ютерний клас, під'єднаний до Інтернету. Доступ до мережі є і в бібліотеці. Діє шкільна республіка на чолі з президентом, функціонує мережа гуртків. Фінансово спонукає школярів до вищих досягнень колишній учень школи, нині приватний підприємець Вадим Снитюк. Кращим учням виплачують стипендії: 1-4 класи – 100 грн, 5-9 – 200 грн. Допомагають розбудовувати школу її колишні випускники, зокрема нині громадянин Росії Юрій Оксенюк, який часто навідується в рідне село і займається благодійністю. Його ім’я викарбуване на символічній дошці перед спортивним залом.
Знайомлюсь із Юлією Гапончук, яка чотири роки тому закінчила Ківерцівське медичне училище, не побоялася взяти на себе відповідальність завідуючої ФАПом, бо твердо переконана, що у медицину йдуть за покликом серця.
- Я люблю свою роботу за те, що маю можливість допомагати людям, а вони, в свою чергу, поважають мою працю, - розповідає Юля. - Вдячність в очах людини – це найбільша нагорода. У роботі мені допомагає Ольга Величко – патронажна медична сестра, адже село у нас велике: 92 діток від 3 до 6 років, 317 – до 14 років.
Для матері головне – щаслива родина. Багатодітна матір Тетяна Маркевич з гордістю розповідає про своїх шістьох дітей. Попри всі негаразди та щоденні турботи, які долають разом з чоловіком Сергієм, з вуст пані Тетяни не зринуло жодне нарікання на життя. Навпаки – вона посміхається і дякує Богові за дітей. Тож нехай завжди квітує їхнє родинне дерево.
Не зважаючи на те, що сучасне покоління зростає в умовах компютерно-телевізійної віртуальності, юнаки та дівчата не минають сільську бібліотеку, де на них завжди з усмішкою чекає господиня книгозбірні Любов Пархомчук, яка в бібліотечній справі вже чверть століття. Завдяки її наполегливій праці фонд сільської книгозбірні налічує близько 10 тисяч примірників.
Катерину Гапончук, директора Будинку культури, застаємо за упорядкуванням території закладу. Не цурається ні жіночої роботи, ні чоловічої. «Робочі будні, - стверджує вона. - Порядок має бути скрізь: і вдома, і на роботі».
Селяни тепло відгукуються про місцевого приватного підприємця Марію Гапончук: мовляв, і ціни в магазині доступні, і продукція якісна. Знаходять спільну мову з господинею і продавці Тетяна Матвійчук, Наталія Воронюк та Оксана Безереу, роботою яких вона задоволена. З такою ж радістю у торговий центр «Вулик» поспішають не тільки місцеві жителі, а й з навколишніх сіл та просто проїжджі, бо знають, що там смачно готують, панує затишок та дружна атмосфера. Саме там проводяться і масові урочисті заходи – весілля, хрестини, дні народження. Власниками ресторанного бізнесу в селі є Вадим та Тетяна Снитюки, які нині проживають у Луцьку. Кафе оформлене у народному стилі, вишиті картини, плетені з лози побутові речі ще раз нагадують про наше родове коріння.
Події на Сході країни не залишила байдужими цих патріотичних людей з волинської глибинки. Із Старосільської сільської ради призвано 25 юнаків, які нині знаходяться в зоні АТО, 14 з них - із Старосілля.
Синові Марії Семенівни Романюк, у квітні минулого року прийшла повістка. Тож і вона проводжала свого Василя на ту неоголошену війну. А сьогодні в її очах бринять сльози радості, і, пригортаючи внуків, мати стоїть біля воріт, кожну хвилину чекаючи на сина, адже напередодні отримала від нього найщасливішу звістку: «Я повертаюсь додому».
- Кожен вечір з тривогою переглядала новини, - говорить мати військовослужбовця. – Особливо слідкувала за воєнними діями у с. Кримське, де перебував Василь. День і ніч молилася, щоб він повернувся живим.
Не стихає ні на мить молитва у Старосільському жіночому монастирі, не мовчать і дзвони. Буває, що люди жартують: «Раніше тут були ракетні, тепер духовні війська». Щороку до духовної обителі приїжджають вихованці недільних шкіл не тільки з усієї України, але й з-за кордону. Монаше життя для мене є своєрідним подвигом, про це й говорю матушці Софії – настоятельці монастиря, на що отримую відповідь: «А хіба вам легко? Народжувати дітей, виховувати їх, ставити на ноги? Вести домашнє господарство, ходити на роботу? Хіба ж це не подвижницька праця!?»
Ця поїздка залишиться для мене знаковою: і не лише тому, що у стінах монастиря я відшукала свою землячку і це буде приводом знову і знову повертатися у цю святу обитель, не лише тому, що на цій землі живуть щирі душею і серцем люди. Дивлячись на золотоверхі куполи храму, я зрозуміла, що лише молитва здатна врятувати нас з того пекла, яке панує на Сході країни сьогодні. Можливо, саме тому старосільчани поспішають до храму, коли звучать церковні дзвони. Нехай дзвони і наших душ не мовчать…
|
