Наснаги надавали дитячі листи
Сергій Дячишин учасник АТО із Цмін – один із тих, хто мужньо під залпи «градів» і мінометів захищав незалежність своєї країни на Сході. Коли його призвали, вдома залишались двійко діток і вагітна дружина.
Сергій займається ремонтними роботами, нині працює в Цмінівській школі. Про місяці, проведені на Донбасі, говорить неохоче: даються взнаки дні і ночі, обпалені війною. Торкнулась вона і його душі: там, в окопі, на сирій землі, де на твоїх очах вбивають товаришів і ти не можеш нічим зарадити, де крок за кроком чатувала смерть. А в сім’ї ось-ось народиться нове життя. І все, про що мріяв, - пригорнути до своїх грудей маленьку донечку.
Армійську службу проходив в частині особливого призначення спочатку м. Чернігів, потім Чугуєві Харківської області – водій-кулеметник радіопеленгаторного пункту.
- Призвали мене в квітні, - говорить Сергій. – За тиждень я вже отримував попередження з військкомату не виїжджати за межі Волинської області. А далі у 51 ОМБР. Рівненський полігон. В ніч з 8 на 9 травня отримали наказ завантажити на ешелони техніку. Ніхто не знав, де зустрічатимемо світанок нового дня.
Кінцевою станцією виявилась Новопавлівка Донецької області. Там Сергій пробув до кінця травня: хлопці забезпечували спокій під час президентських виборів. Вузол зв’язку, в складі якого він був лінійним наглядачем, складався з 45 військовослужбовців. Хлопцям доводилося виконувати різну роботу: їхати на виїзд, стояти на блокпостах, брати участь у зачистці міст та сіл і на Донечччині, і на Луганщині.
- Найстрашніший момент – коли ми були на зачистці Марянівки, - від спогадів у Сергія пульсують скроні. – Не думав, що ми зможемо повернутися звідти живими. Але все дякуючи Богу… Зі сторони сепаратистів були сильні обстріли з мінометів. Тоді ми ледве вибралися з того вогняного пекла, а місто взяти не змогли. Лише з другої спроби 2 серпня вдалося відвоювати Марянівку.
В Сєверодонецьку, Оленівці та Волновасі Сергій ніс військову службу на блокпостах. В останньому стояли за 5 км від того злощасного 10 блокпосту, на якому загинули наші хлопці.
- Тієї ночі ми чули постріли, але не знали, де це і хто стріляє, - говорить Сергій Дячишин. – Дізналися вже на наступний день і нас відразу повернули до Дачного.
На запитання, що найбільше вразило під час перебування в зоні АТО, Сергій відповів, що ніколи не забуде обстрілу з реактивних систем залпового вогню «Град», та власне те, як після цього обливалося кров'ю серце за полеглими побратимами. А ще, найбільше за все боліла зрада. Коли тих, хто ризикував щохвилини своїм життям, звинувачували.
За словами Сергія, з місцевим населенням у них майже ніколи не виникало ніяких конфліктів. Ситуація погіршувалася лише при наближенні до Донецька. Сергій зазначив, що особисто він отримав захисне екіпірування від земляків, а точніше допомогла сільська громада, за що кожному із них низький уклін. А ще він щиро вдячний рідним та близьким за підтримку, адже цього найбільше не вистачає на війні. На думку військовослужбовця, звичайні слова у телефонній слухавці від близьких і зовсім незнайомих людей роблять дива на війні. Сергій пригадував численні випадки, коли від розпачу рятували дитячі листи. Жоден солдат, жоден офіцер після цього не сумнівався, що перемога буде за ними. Листи надавали наснаги захищати Батьківщину.
У жовтні Сергія Дячишина було звільнено в запас в зв’язку з народженням третьої дитини. Цьогоріч 25 вересня донечці Софійці виповнився рік. Заради її щасливого майбутнього й воював він на Сході.
|
| Категорія: Святкуємо | Додав: novadoba (12.10.2015)
| Автор: Людмила Власюк
|
| Переглядів: 535
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
