Усім, хто не знайомий із Лідією Клепанчук і вперше її побачив, одразу стає зрозуміло: це – учителька. І не просто учителька, а учителька початкових класів. Про це свідчать і постава, і мовлення, і головне – безмежна доброта, яка промениться у її бездонних голубих очах.
44 роки невтомної учительської праці, праці виснажливої, «де нерви паляться, мов хмиз сухий», таки дали взнаки. Відправивши у широкий світ своїх окрилених знаннями вихованців (а їх за ці роки назбиралося до 400), Лідія Олександрівна цьогоріч вирішила попрощатися зі школою.
- Вересень-місяць призвичаєння до нового статусу – пенсіонера із 1400 гривнями, - невесело посміхається при нашій зустрічі. – Про школу поки що намагаюся не думати, налаштовую себе на нове життя.
- Розумію своїх колег, які, пропри вік, тримаються за години, бо з такою пенсією не вижити. А взагалі свою учительську долю я обрала сама, і «у мене жодних претензій нема до долі – моєї обраниці», - посміхається Лідія Олександрівна і подумки повертається у далеке дитинство, яке промайнуло у с. Повурськ Ковельського району.
- Учителькою хотіла бути завжди, - зізнається. – Читати навчилася дуже рано, певно, чотирирічною. Батьки любили похизуватися перед знайомими такими успіхами доньки. А ті твердили: «Значить, буде учителькою».
Після закінчення школи, вступаючи до Луцького педінституту, дівчина обрала факультет підготовки учителів початкових класів. Була однією з кращих студенток. На розподілі їй першою запропонували вибрати місце роботи.
- Направлення у Колки було найпрестижнішим, - пригадує моя співрозмовниця. – Хоча зізнаюся, спочатку я хотіла поїхати подалі від дому, аби побачити світ. Але із Харкова запрошували лише учителів музики (це наша друга спеціальність), і я побоялася.
Гру на баяні Ліда освоїла в інституті непогано, але впевненості все одно бракувало.
Все-таки необхідно було мати за плечима музичну школу.
У Колках молода вчителька швидко завоювала довірливі дитячі серця. У роботі з дітьми дуже допомогла й літня праці вожатою у Всеукраїнському дитячому оздоровчому центрі «Молода Гвардія».
Про якість знань, які вона давала своїм учням, свідчить те, що вони з великим бажанням через десятиліття приводили в клас своїх дітей, а потім і онуків.
Лідія Олександрівна була відзначена численними грамотами високими державними нагородами – значками «Отличник народного просвещения СССР», «Відмінник народної освіти України», їй присвоєно звання учителя-методиста.
- Головне у роботі вчителя початкових класів терпіння, терпіння, помножене на любов, - переконана педагог.
Яким же титанічним мало бути це терпіння у Лідії Клепанчук, якщо наповнюваність її класів завжди складала 30 учнів, а одного випуску їх було аж 36!
Завжди і у всьому вона заручалася підтримкою батьків, перетворюючи класні батьківські збори на велику сімейну раду.
Любові Лідії Олександрівни вистачало і на сім’ю – чоловіку, доньку, сина. Тепер особлива втіха – внучка Меланія. Найкращим сімейним відпочинком були подорожі, про які сьогодні нагадують світлини.
Раптова передчасна смерть коханого чоловіка надовго забрала блиск в очах, стерла з обличчя усмішку, вселила у серце щемливий біль. Саме робота в школі допомогла вистояти, зібратися з силами. А ще вдячна за щоденну підтримку доньці Оксані та синові Вадиму.
Оксану уже давно кличуть Володимирівною, бо ж вона шкільний психолог, заступник директора. І авторитет у неї не менший, ніж у мами.
Лідія Олександрівна кохається у пісні (була постійним учасником вокальної групи вчителів), любить в'язати, вирощувати кімнатні рослини! Її класна кімната була справжньою оранжереєю.
На таких педагогах, як Лідія Клепанчук, і стоїть наша школа. І, дасть Бог, ще довго буде стояти.
- Якби довелося починати все з початку, я б у своєму житті нічого не змінювала. Я знаю, що таке щастя, - каже наставник кількох поколінь колківчан.
|
