Відколи у Петра Васильовича померла дружина, з якою прожив тридцять років і нажив двох дітей, він став пити, як кажуть в народі, по-чорному. Кожного ранку, прокидаючись з важкого похмілля, обводив помутнілими і червоними, як у кроля, очима кімнату і шукав пляшку, в якій би залишилось хоч декілька крапель спиртного. Коли знаходив – дуже радів. Прикладав пляшку до рота і жадібно висмоктував рештки. В такі хвилини в голові Петра Васильовича щось ніби клацало, думки яснішали, просвітлювались, набирали певної логічної завершеності, і він казав собі: «Все. Треба якось зав’язувати. Горілка – не вихід, ні до чого доброго вона не доведе, хіба що до цирозу печінки». Водночас, пригадувались слова його покійної дружини Марії: «Зарікалась свиня лайно їсти, та на першій же купі й розговілась».
Петро Васильович обвів кімнату очима. Це вже була не кімната, а таке, що й сам чорт ногу зломить; підлога брудна, заяложена, всюди сміття, недопалки, обгортки від плавлених сирків, якісь старі джинси в кутку. В кімнаті навіть не було віника, а старий деркач. Під столом, вишикувані, мов солдати в строю, стояли порожні пляшки. Вони були і під ліжком, і в шкафчику. Пляшки були різнокаліберні: з-під горілки, з-під пива (одна навіть велика, пузата з-під «Шампанського»), але найбільше з-під дешевого вина, яке п’янички влучно охрестили «чорнилом».
Штори на вікнах були такі брудні (Петро Васильович витирав ними руки), що добра хазяйка – чистюля погидувала б ними мити підлогу. У кутках кімнати сивими пасмами висіло павутиння.
«Треба було б похмелитися», - подумав Петро Васильович і почав рахувати порожні пляшки. Нарахував вісімнадцять. «Якщо здати – вийде пляшка чорнила. А закусити?» У нього навіть не було хліба. На столі, який стояв на трьох ніжках (четверта зламана) і постійно теліпався із сторони в сторону, лежала засохла цибулина і квашений огірок.
Чоловік згадав, як йому було добре, коли була жива Марія. Тоді і корівчину вони тримали, і двоє свиней завжди порохкували в хліві, і кури були, і качки, і навіть кролі, а зараз, як казав його сусід «голий вассер». Все збув за безцінь Петро Васильович, все пропив. Правда, продавши корову, він за виручені гроші поставив дружині пам’ятник, із реєстру найдешевших, але поставив. Поки жива була Марія, ходив він завжди чистий, охайний, у випрасуваному костюмі і свіжій сорочці, ситий, в кишенях лежали сигарети і білосніжний носовичок.
А ще згадав Петро Васильович, як він зобижав свою тиху, лагідну Марію, бив її, товк, коли був п’яний, ганяв роздягнену кругом хати, що вона ночувала по сусідах, обзивав її шльондрою, хоч таким був він сам, бо часто стрибав у гречку.
Надворі буяла весна. Вона прийшла із своїми теплими поривчастими вітрами, з лагідним сонячним промінням, що пробивалося крізь гілля дерев. Вона прийшла із галасливими воронячими іграми у вечірній час, з повільними, солідними шпаками на побурілих обочинах дороги, з пористим, як бджолині соти, вологим сніжком, з іскристими калюжами на проталинах, із могутнім запахом лісу, від якого у всього живого весело паморочиться голова.
- Скільки мені зараз років? – подумав Петро Васильович. – Шістдесят чотири. Це, в принципі, не так вже й багато. Люди живуть і до сімдесяти, і до вісімдесяти, дехто навіть умудряється до дев’яноста й до ста прожити. Та це ті, що не п’ють. Гіркий п’яниця і до пенсії не дотягне, цироз печінки не дасть. Якщо кинути пити, то можна років з десять, а то й п'ятнадцять ще пожити повноцінним життям.
Він згадав свого товариша Івана Петровича, який у народному ансамблі співає, серед дівчат і молодиць крутиться і таким чином життя собі продовжує і людям несе радість, а йому вже сімдесят шість!
У голові Петра Васильовича спалахує блідненький промінчик надії, що й він зможе якось вибратися із алкогольного болота. …
«Ой смереко, розкажи мені, смереко, чом мій милий так далеко?» - виривається залпом із будинку навпроти і хвилями лягає на все подвір’я. Петро Васильович бачить у відчиненому вікні Колюню, молодого ще хлопця, що живе з матір’ю, такою ж п’яничкою, як і він сам. «От кого послати здати пляшки», - вирішує він і махає Колюні рокую. Колюня кричить: - «Сі-час!»
Через декілька хвилин Колюня закидає на плечі мішок, навантажений порожніми пляшками і прямує до пункту прийому склотари.
- Ти ж дивись мені, щоб одна нога там, а друга тут! Візьмеш пляшку чорнила і мерщій сюди! Бо сам знаєш, жабри горять! – наказує Петро Васильович, який все життя пропрацював лісником і колись зловив Колюню на гарячому.
- Йес, сер! – регоче Колюня і зникає з мішком за рогом будинку.
Час ішов, «жабри» горіли все сильніше, Петра Васильовича тельбушило все дужче, а Колюня не повертався з цілющою рідиною. Ніби у воду канув.
«Де ж те чмо вештається? Мабуть, здибав такого, як сам, по дорозі і дудлить моє вино!» – подумав Петро Васильович. Зрозумівши, що Колюні не дочекається, він одягся, взувся нашвидкуруч в домашні тапочки і почвалав до магазину, до якого було якихось двісті метрів.
Колюня, добряче п’яний, стояв біля магазину, похитуючись, з якимсь пом’ятим типом, якого Петро Васильович бачив уперше.
- А я тут кореша зустрів, шеф, то ми вашу пляшку вже … того … оприходували. Але ви не переживайте, у Санька бабло є, ми ще пляшку візьмемо. Правда, Саня?
Петро Васильович відчув, як кожна клітина, його тіла, наливається страшною злістю, гнівом і ненавистю до Колюні. Агресія полум’ям виривається із нього назовні.
- То так ти виконуєш моє прохання, паскудо? Хляєш тут чортзна з ким, а я чекаю тебе три години, всі очі прогледів! Ах ти ж, сволото! Я тебе зараз провчу!
Колюня хотів щось сказати, розкрив рота, але Петро Васильович, сам не усвідомлюючи, як це сталося, з розмаху вдарив його кулаком в обличчя. Удар був важкий, з розмахом. Наче скошений колос, впав Колюня додолу, вдарившись головою об зацементований ганок. Він якось протяжно захрипів, весь судомно витягся і…замовк.
- Що ви зробили?! Та ви ж вбили його! Через якусь пляшку вина! – залементував пом’ятий Саня, розмахуючи руками.
- Нічого йому не станеться! Алкаші – живучий народ! Вставай, хватить придурюватись! – і Петро Васильович ще один раз копнув його ногою. – Скотина! Піднімайся! Ну-у-у!
Колюня не ворушився, не подавав ніяких ознак життя. Петро Васильович перевернув Колюню на спину. Очі в хлопця були вже неначе скляні, а з куточка рота чорною тягучою цівкою лилася кров на шию і груди.
Петро Васильович вмить протверезів, він зрозумів, що став, не думаючи, не гадаючи, вбивцею. Схопився обома руками за голову і закричав, мов смертельно поранений звір.
- А-а-а! – лунало навколо і чорною, моторошною хвилею відкочувалось все далі і далі, у безвість…
|
