Пішли ми з кумом за Стави по маслюки,
Та там і близько їх чортма,
Зате кругом – жінки.
Ми перескочили у городоцький ліс –
І там їх носить біс!
- Куме, в селі мабуть стряслась біда:
Чого б їх всіх винесло сюда?
Мій кум почухав свій червоний ніс,
І палець мудро догори підніс:
- Тут, Васю, діло не у маслюках,
А вся спокуса у своїх жінках.
Поки ми днями киснемо в буфеті,
Вони на вуха нам навішують «спагетті».
Ти, куме, тільки значно примічай:
Ото як настають «жидівські кучки»,
То так і тягне їх на «ліві» штучки.
Моя ще вчора в мобілочку нашіптує подружці:
- Ну як, до лісу завтра йдем?
- О-кей! Беремо по чекушці!
І враз, цю розкумекавши новину,
В мене щось засвербіло нижче спини:
О, Господи! Тож і моя Парася
Ще з досвітку до лісу подалася.
На мене гримнула – в буфет не лізь,
А порайся в дворі!
- А нащо губи так малюєш?
- Щоб в рот не лізли комарі!
Та звари їсти для дитини,
Бо я пішла по журахлини!
- І я тобі лиш, Васю, нишком признаюсь,
Бо людям навіть мовить боюсь:
Ти знаєш, що моя Мар’яна
Щоразу приходить з лісу п’яна.
А то ще і така бува оказія усяка
Як понесе ті журахлини до поляка.
Тоді, по троє суток десь в багні,
Ніяк не зійдуться в ціні.
А поки що біля пенька стояли,
З ляку того роти пороззявляли,
І лиш тоді найшло прозріння,
Як в рот попало павутиння.
То з рота й до мізків дійшло:
То – літо бабине було!
|
