Новела
- Нінко! Відпусти пакет вина в борг! З пенсії – віддам!
- Тиць-капець! З якої це радості я повинна відпустити вам вино, та ще й у борг?
Спішу, аж падаю!
- Не з радості, а з горя. З горя відпусти.
- Гм… Яке ж, цікаво, у вас, тьотю Галю, сьогодні таке вже горе?!
- У мене померла мати!
- У вас померла мати?! Ви ніколи не говорили, що у вас є мати! Де ж та мати?
- З вчорашнього дня – вже нема. Померла в одному із сіл Рожищенського району у
віці 92 роки. Вона там жила з дочкою, моєю молодшою сестрою.
Такий діалог відбувся недільного ранку між продавщицею сільмагу Ніною (яку звали всі Нінкою) і сільською п’яничкою Галиною, вічно нетверезою, розпатланою, із сірим, пропитим обличчям, яку всі називали Ганею.
Покупці, яких було чимало в крамниці, враз повернули голови і почали зацікавлено слухати, що говорить Ганя.
- А чого ж ти на похорон не їдеш, Ганю, до своєї матері, а швендяєш тут і клянчиш пачку вина? – запитала стара баба Пріська Затулиха, яку звали в селі «Похоронне бюро», бо не пропустила жодних похорон і любила ходити на них, як дехто на базар.
- А я й не поїду на похорони, - стенувши плечима, відповіла Ганя. – Ми з нею не общаїмся.
- Як це – не поїду? Як це – не общаїмся? – загули, мов бджоли у розтривоженому вулику, жінки. – Це ж твоя мати! Вона тебе народила, вигодувала, ти ссала її цицьку. А тепер навіть не попрощаєшся з нею? Та це ж тяжкий гріх перед матір’ю рідною і Богом.
- У мене дуже ноги болять, я й на кладовище не зайду, - зітхнула Ганя.
- То таксі найми, хай тебе завезуть. Хоча, де ж ти візьмеш гроші на таксі, якщо вино в борг просиш?
- Вона тепер другу цицьку ссе, та цицька горілкою називається, - єхидно зауважила одна із жінок.
- Візьміть, тітко Ганю, своє вино, похмеліться і їдьте на похорон в Рожище. Ще встигнете, - сказала продавщиця Нінка і жбурнула на прилавок пакет вина.
Ганя притьмом схопила вино обома раками і стрілою вилетіла із магазину.
- Не поїде вона. От побачите. Наклюкається і буде лежати, як бейла, - сказала Пріська Затулиха. – Це ж пропаща людина! В таких нічого святого немає.
Ганя на похорони рідної матері так і не поїхала. Надворі стояв травень – буйноцвітий, птахоголосий. Навколо все буяло у своїй природній величі, раділо життю.
Ганя лежала на ліжку. В неї теж шуміло в голові від випитого вина і споминів. Через задурманену свідомість мов у калейдоскопі, спливали картинки її життя. Ось вона ще зовсім маленька. Мама сіє чорнобривці, а вони з молодшою сестричкою бігають по грядках. Земля така тепла, сонечко так гарно розсипає проміння через небесне сито, пташки щебечуть, а мати гукає на неї: «Доцю, не бігай по грядках (вона завжди називала її «доцею»), не втоптуй квіточки, ще й Софійці не давай, ти ж старшенька!
Пригадалося Гані, як мати любила її, пестила, балувала. Перший огірочок з грядочки, чи помідорчик – коханій Галочці, найкраще яблучко, грушку, сливку – все їй. Навіть молодшу Софійку так не любила, як її, Галюню! А як вдягала, взувала її – як лялечку! А Галюня, закінчивши школу з трійками, подалася в Луцьк влаштувалася десь там офіціанткою й повела зовсім не таке життя, про яке мріяла її мати.
Зв’язалася в Луцьку з сумнівною компанією. Бурхливі вечори, нічні оргії - і пішло, поїхало! «Пішла по руках», як кажуть в народі. Декілька разів була замужем, але ні з ким не зжилася. «З одним чоловіком жити нецікаво! – жартувала з подругами. – Навіть мед їсти кожен день набридає».
Дітей не мала, бо робила аборти. З випещеної доці виріс пустоцвіт, непотріб. Коли остаточно спилася, поїхала в село до тітки, яка самостійно доживала вік. Тітка померла, і Ганя успадкувала її хатинку і невеличке господарство, яке складалося з трьох курей, півня, кота і собаки.
Лежала Ганя в ліжку, дивилася порожніми очима в стелю. Про що вона думала? Про свої марні безславні літа, про матір, до якої не спромоглася навіть поїхати на похорони?
Під ранок їй стало погано. В голові шуміло, серце так калатало, що здавалося, чути було надворі, як воно гупає в грудях. Вона бачить крізь якусь пелену, як в хату заходить мати, її мати, ще молода, якою її пам’ятає. Мати підходить до неї, дивиться осудливо і каже: «Ти не провела мене, доцю! А мене вже більше ніколи не буде…» Ганя все ловить і ловить материнську руку, щоб поцілувати, і ніяк не може впіймати. Нарешті, схопивши, міцно тримає, не відпускає. Шепоче «Простіть мене, мамо!». Мати мовчить, нічого не каже. Ганя тремтить все дужче, вся вкривається липким холодним потом, нудота вивертає їй нутрощі. На очі лягає туман. В голові паморочиться. А мати шепоче: «Люди народжуються для того, щоб осявати. А ти весь час лізла в пітьму».
Через декілька днів сусіди знайшли тітку Ганю мертвою в ліжку.
Це Бог її покарав, - казали люди. Знехтувала матір’ю, тому й покарана. Мудрі люди кажуть, що немає межі для самовдосконалення людини. Очевидно, немає межі і для людського падіння. Падіння в моральну безодню. Мабуть, справді такої межі не існує.
|
