Читати і писати я почав дуже рано, десь в п’ять чи шість років. Перша книжка, яку я прочитав у своєму житті, мала назву «Вишиємо Сталіну портрет». Це надихнуло мене, і я склав віршика, в якому називав Сталіна рідним батьком, писав, що дуже його люблю і не можу без нього жити. Прийшов у школу (я тоді вже ходив у третій клас в селі Нова Руда) і вирішив показати того віршика Ганні Григорівні Довгополій, моїй першій вчительці. На календарі було 5 березня 1953 року. Коли Ганна Григорівна зайшла в клас, ми всі побачили, що вона плаче.
- Ой діти, велике горе прийшло до нас. Помер вождь і учитель, батько Сталін. Сьогодні занять ніяких не буде. В країні оголошено траур. Так що йдіть всі додому.
Ми були раді, що не буде занять, і притьмом побігли додому. В той день було дуже холодно, снігу повні кучугури, зима не здавала своїх позицій…
Вперше я надрукував своє оповідання «Сильніше смерті» в районній газеті «Вільна праця» (редактором був Григорій Цибань), коли ходив у дев’ятий клас Троянівської школи. Директор Іван Іванович Проценко, інтелігентна і ерудована людина, мене дуже розхвалив при учнях і сказав, що я маю неабиякий талант до літературної творчості. Я вбив ці слова собі в голову і з тих пір почав писати. Чого тільки я не писав! Вірші, оповідання, новели, нариси, зарисовки, гуморески. Брався за все, пробував себе в різних літературних жанрах. Все це я, звичайно, надсилав у районну газету. Дещо друкували, дещо ні. Коли підійшов час здобувати вищу освіту, я вирішив порадитися із Степаном Процюком, тодішнім редактором уже «Зорі комунізму».
- Степане Петровичу, я хочу вступати на факультет журналістики до Львівського університету. Як вважаєте, варто мені вступати туди чи ні?
- Не тільки варто, а й потрібно, - почув у відповідь. – У Вас є все те, що потрібно журналістові – гостре око, здібності, може, навіть, і талант, а головне – у Вас є смак слова, Ви відчуваєте його аромат.
Оцей його вислів «смак слова» я запам’ятав на все життя. Я, звичайно, поїхав у Львів і вступив на факультет журналістики.
Хочу згадати добрим словом тодішніх працівників редакції Федора Самчука (нині покійного) і особливо Олексія Веремчука. Їхні працелюбність, вміння бачити головне в людині, розкрити характер, схопити суть явища захоплювали мене. Згадую добрим словом багаторічного, незмінного фотокореспондента Миколу Кобця, з яким я дружив. Честь їм і слава!
Згадую добрим, теплим словом редакторів Любов Машкерук та Івана Романіка, свого друга, який так рано пішов із життя. Це був блискучий газетяр, журналіст від Бога. Він міг би ще багато зробити хорошого для людей на журналістській нині, якби не відійшов у засвіти так рано.
Хочу сказати окремо про Наталію Дмитрівну Степанюк, яку я дуже поважаю і люблю за її великий талант, доброту, людяність, порядність. Пише вона дуже гарно, цікаво, професійно, вибирає теми актуальні, такі, що всіх хвилюють.
І хоча професійним журналістом я не став, та завжди любив і люблю рідну районну газету, і дописую до неї понад 60 літ. Для мене наша «Нова доба» була і залишається дуже цікавою. Широко і багатосторонньо висвітлюється життя району, є політичні коментарі, новини культурного, мистецького, спортивного життя. В художньому плані газета стає все кращою і кращою.
Я вдячний районній газеті, що популяризувала мої твори, створювала мені певний імідж, якщо хочете, славу. Хто б мене знав, якби не газета? Я й писати почав серйозно завдяки газеті. І зараз дописую із задоволенням, бо завжди відчуваю до себе прихильність і дружнє ставлення з боку редакції і її очільників! Спасибі вам за це!
|
