Я люблю тебе, берізко…
Кожного ранку я прокидаюсь від сну, відкриваю настіж вікно і бачу у дворі перед собою берізку. У мене в дворі їх чотири, але я найперше звертаю увагу на цю, тому що вона – найменша. Я чомусь найбільше переживаю за неї.
Кажуть, що найменша дитина в сім’ї – найдорожча для батьків, так, мабуть, і в мене. Я посадив ці чотири берізки в честь народження моїх чотирьох синів – кожному по одній.
Але з тих пір, як помер мій найстарший син Боря, мене почала переслідувати нав’язлива, тривожна, я б навіть сказав, якась маніакальна думка, що одна з берізок повинна також померти – або всохнути, або бути зламаною.
Найперше, що я зробив, – обгородив берізки парканом, а найменшу – ще й чотирма дошками.
Коли влітку чорніло небо і насувалися важкі хмари з грозою, я боявся, що берізка не витримає напору буревію і зламається. Але ні! Як вітер не куйовдив, не шарпав її, як злісно не пригинав до самої землі, вона, тоненька, як стеблиночка, гнулася у всі боки, метлялася, але не ламалась! В цей момент я пишався своєю берізкою, її дивовижною силою, міццю і волею до життя! Коли закінчувався буревій і все навкруг вщухало, вона випрямляла свої дівочі груди, хоч видно, що була втомлена, вся мокра від літньої зливи, але жива, горда, весела як і раніше!
Коли якась конячина відривалася, бо була погано примальована, і бродила неподалік деревця, у мене викликав страх, що вона може зламати його, чи обчухрати, обдерти ніжний стовбурець залізним іржавим ланцюгом. Тоді я притьмом вибігав із хати, кричав голосно, а якщо коняка не реагувала (бо була така нахабна, як її господар), брав довгу ломаку і проганяв.
Деколи мені здавалося, що та берізка жива, має душу і розуміє, про що я до неї говорю, а деколи здавалося, що в деревце вселилася (хоч би на певний час) душа мого покійного сина. Коли мені було особливо важко і я відчував, що незабаром впаду в чорну меланхолію, я розпочинав з нею такий діалог:
- Скажи мені, синку, як тобі там на тому світі? Чи справді там є оте царство небесне і пекло, про яке говорять церковники і сектанти? Чи там взагалі нічого немає?
І берізка шепотіла тихенько листям:
- Слу-у-хай, слу-у-у-хай, я не можу тобі всього сказати. Скажу тільки одне – якби люди знали, як тут є, то зовсім не боялися б смерті. А що стосується пекла, то його більше у вас там, на землі.
- Чи добре тобі там, синку? – знову питаю.
- Не можу тобі цього сказати. Моліться за мене, то мені буде краще. А ще я дуже сумую за вами.
- І ми сумуємо за тобою, синку… Так тебе не вистачає…
Що це?! Сон, містика, чи я починаю втрачати розум, а разом з ними і почуття реальності? Слухати те, що нашіптує дерево? Але ж мертві продовжують жити, хоча б тому, що приходять до нас уві сні. Такий висновок робили люди багато тисячоліть підряд. Поділ на два реальних світи поклали початок, власне, всієї метафізики.
Але я почав філософствувати і відхилятися від самої берізки. Відверто кажучи, я деколи заздрю своїй берізці. Вона росте собі, живе, п’є живлющі соки із землі, її гріє сонечко, обвіває вітерець, на неї сідають пташки і співають їй пісні. Вона, очевидно, щаслива, бо немає ніяких турбот.
Берізка не знає, що таке вчора, що таке сьогодні, що буде завтра, а тому не знає, що таке горе, меланхолія, депресія, чи перенасичення життям. Це, мабуть, і є щастя для дерева.
Минають роки. Моя берізка росте, міцніє, стала справжньою красунею. Дивлюся на неї, і серце радується цьому торжеству життя! Торкаюся рукою за стовбур і відчуваю, як мені передається від нього тепло і спокій.
- Я люблю тебе, берізко! – їй на вухо.
- І я тебе, - відповідає вона.
|
| Категорія: Творчість наших читачів | Додав: novadoba (12.11.2013)
| Автор: Василь БІЛЬЧИК, с. Красноволя
|
| Переглядів: 557
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
