- Дєд, а дєд!

- Що таке?

- Дай двадцять гривень!

- Я ж учора давав тобі двадцять гривень, а ти знову просиш! І позавчора давав! І кожний день даю! А в мене ж пенсія не гумова, скільки я можу тобі давати?!

- Е, дєд, не вішай мені лапшу не вуха! У тебе пенсія, дай Боже кожному, майже як у депутата Верховної Ради! Ти ж у нас ветеран війни!

      … Дєд – то Карпо Пилипович, якому пішов уже дев’яносто другий рік. Він пройшов всю війну, дійшов до Берліна, а в нозі до цих пір носить два невеличких осколки. Карпо Пилипович – невисокий, худорлявий, жилавий, з лисиною на всю голову, тільки за вухами і на потилиці стовбурчиться сиве волоссячко. Вдачі лагідної, сумирної, ніколи нікого не зобидив, але й себе в обіду не дав.

          Незважаючи на свій поважний вік, Карпо Пилипович був жвавий, рухливий, рубав дрова, помаленьку косив, восени копав картоплю і їздив коником, якого сам запрягав і випрягав. Люди в селі Карпа Пилиповича поважали, і він цим дуже пишався.

          Жив він з дочкою Варкою, яка весь час хворіла, і онуком Грицьком, якому пішов тридцять п’ятий рік. Грицько цілий рік ніде не працював, сидів на материній і дідовій шиї і геть розпився.

- То як, дєд, даси двадцять гривень? – знову, як папуга, правив своє онук.

- Не дам цього разу, все одно проп’єш!

- Ну ти й жлоб, дєд! Двадцятки рідному онуку жалієш! – аж іскри посипалися з очей від злості в Грицька.

- Я не двадцятки жалію, я тебе, дурня, жалію! Ти ж кожного божого дня п’яний. Хіба ж можна так пити? Спалиш печінку, цироз получиш – і що тоді? Хто тебе буде лікувати?

- І чого ти до діда причепився, як реп’ях до штанів, з тою двадцяткою? Йшов би десь на роботу чи їхав куди, - озвалася слабим голосом Варка, худенька, сухенька Грицькова мати із сусідньої кімнати.

- А ви там, вопше, закрийте рота, мамаша! До вас не здороваються, то не кажіть «Здрасьтє!» «На роботу чи їхав куди!» - перекривив Гриць матір. – На яку роботу? Де ви бачили в селі роботу? Що ви таке плетете? Може, мені влаштуватися на роботу на овочесушильний завод, де працював покійний мій батько, який розбомбили, розтягли і знищили, як під час війни? А, може, влаштуватись в ДОК, де працював мій дядько, який зараз заріс бур’яном, як дрімучим лісом? А, може, в колгосп «Червоне дишло», що б там не робив – одне лайно вийшло? А, може, мені їхати в Росію, на стройку, будувати і піднімати чужу економіку, чи в Польщу працювати на якогось товстомордого пана, чи в Італію – підмивати задницю якомусь  сеньйору? А от вам!! – і Грицько, розпалившись, як тореадор на іспанській кориді, згорнув і показав дулю.

- Ти мені дулі не тич, шмаркачу, а показуй їх самому собі! Ич, як розходився, як якийсь державний діяч. Роботу знайти можна скрізь, аби не лінувався. От я в твої роки…

- Знову ти, дєд, за своє. Може, мені ходити в ліс по ягоди, як якійсь бабі, і підривати свій авторитет?

- Авторитет потрібно спочатку заробити, а в тебе його нема, - сумно сказав Карпо Пилипович і махнув рукою, - що ж там підривати?

       Грицько підбіг до столу, витяг рвучко шухляду, схопив гаманець Карпа Пилиповича, розкрив і почав напихати купюрами кишені своїх штанів.

- Не даєш, дєд, двадцятки, то я всі реквізую, заберу все бабло, яке є! – зареготав Грицько і притьмом побіг з хати. Тільки двері хряснули і вітром повіяло в хату.

- Ех ти, скотино! Біжи, біжи, до чого ти добігаєшся? - Карпу Пилиповичу не жаль було тих гривень, що були в гаманці, а жаль було чогось іншого. Він зрозумів, що не так виховував онука, як треба, і, мабуть, втратив його назавжди.

       Карпо Пилипович вийшов надвір і сів на призьбі. Вечоріло. На душі було важко й невесело. Почало сіріти, а потім вже й зовсім темно по-літньому стало. Від хати, хліва і старої клуні падали довгі тіні, а знизу – від болота, геть чисто зарослого очеретами, осокою, рогізняком та густо засланому жабуринням потягло свіжаком, щось шубовснуло у воду, і відгук розлігся далеко понад травами, які вже вкривала холодненька росичка, і заглух десь на кутковому урочищі, заплутавшись між верб та вільх.

          Небо стало синє-синє, аж чорне, а зірки мерехкотять, і світить місяць і до Карпа Пилиповича посміхається. Пахне землею, що вже від роси відходить од спекотної денної задухи, вбирає силу прохолоди, аби назавтра вистояти під палючими липневими променями сонця.

         Біля хати, у вишняках, заховалася тиша. Ніч насувалася. Вечір відійшов за річку і розтанув у травах. Місяць посміхнувся ще раз до Карпа Пилиповича, зірки дрібним намистом розсипалися по небу. Десь недалеко, за яблунею, не давав спокою терпкий запах любистку.

        Карпу Пилиповичу стало холодно. «Старі кості мерзнуть швидше, як молоді», - подумалося.

        – Ех, старість, старість – гірше за якусь хворобу, бо хворобу можна підлікувати , а старість чим вилікуєш?!

         «Могилою…», - щось прошептало йому поруч. Карпо Пилипович озирнувся на всі боки, але ніде нікого не було. «Мара якась»

 - подумав. – Потрібно навчитися жити із своїми хворобами. Проблема в тому, щоб жити, а не лікуватись. Що ті лікарі про нас знають? Нічого. Варто тільки потрапити до них у полон – і пропав чоловік».

      Рипнули сінешні двері. На порозі стояла його дочка Варка.

- Тату, ідіть в хату, бо застудитесь. Чого ви тут цілу годину сидите? Ніч надворі.

- От скажи мені, дочко, чого воно так, - глухим голосом почав Карпо Пилипович.  – Я всю війну пройшов, до Берліна самого дійшов, на рейхстазі розписався, понімаєш, ніякого німчури не боявся, а тут рідного онука повинен боятися? Він же, паршук такий, шмаркач – іздівається над нами, в очі глузує. От скажи мені, що з ним робити? Ти ж його мати.

- А ви, тату, участковому на нього заявіть чи голові сільради, чи до прокурора подзвоніть, хай налякають хоч трохи чорта, - порадила Варки. – Ви ж ветеран, а зараз ветеранам велике вніманіє приділяють. Вас послухають.

       Карпо Пилипович довго мовчав, видно, його мучили якісь думки. А потім неквапно:

 - А чи гарно воно буде, дочко, на рідного онука жалітися? Це ж наша плоть і кров. Ні, тут треба щось інше, треба мені самому якось… щось таке придумати.

       …На другий день, коли сонце вже підбилося під самі вершечки дерев, Карпо Пилипович почав будити Грицька, який ще спав богатирським сном після вчорашнього бодуна.

- Що таке, дєд? Що сталося? Чого ти мене торсаєш? – із забульканими очима питав сонний Грицько.

- Вставай, онучок, розмова є.

- Яка в біса розмова? Я спати хочу! Відчепіться!

- Вставай – дізнаєшся. Вночі треба спати, коли всі люди сплять, а не днями диван протирати, а ночами вештатися.

     Грицько неохоче підвівся, позіхнув на весь рот і втупився каламутними очима в Карпа Пилиповича.

- Ну? Що таке? Горить щось? Чи, може, десь землетрус?

- Горить. Душа і в мене горить, через тебе, п’янюго і трутню! - І Карпо Пилипович тричі оперіщив Грицька широким солдатським паском, який він ще приніс з фронту. Грицько не чекав такого повороту, адже дід його ніколи не бив. Він розгубився і не знав, що йому робити, вдарити діда, та ще й таку шановану не тільки в селі,  а і в районі людину, боявся. Добре знав, чим це йому пахне.

- Ти що, дєд, здурів? В тебе зовсім криша поїхала? – лаявся на чім світ стоїть Грицько.

- Криша поїхала в тебе – і вже давно! Якщо не кинеш пиячити і не підеш на роботу – погано тобі буде. Я на тебе управу знайду» - і Карпо Пилипович жбурнув пасок в куток. – Хватить знущатися наді мною і матір’ю!

        Другого дня, коли ще тільки почало розвиднятися, а на траві діамантовими краплями виблискувала роса, Грицько зайшов попрощатися з дідом. Карпо Пилипович сидів у кухні на стільчику і стругав держака до лопати. Він робив вигляд, ніби не бачить онука.

- От їду – в Київ на стройку. Бригада хлопців підібралася з нашого села, і мене беруть, - трохи постояв, пом’явся. – Ти того, пробач мені, дєд. Пробач за все. Я був неправий.

         Побите темними цятками віспи обличчя Карпа Пилиповича розпливлося в усмішці, покручені старечі зморшки розправились, залишивши по собі ледве помітний слід, очі запроменілись, заблищали радісно, а губи почали чогось тремтіти. Карпо Пилипович встав з ослінчика, підійшов до онука і обняв його. По щоці потекла скупа сльоза.

         Уже надворі, Грицько, біжучи до автобуса, в якому чекали його приятелі, подумав: «А дєд у мене нічого. Міцний горішок!»