Красо земна, Маневиччино рідна!
В тобі живуть і пісня, і душа.
Усе близьке: луги і синь погідна,
І смак чорниць з лозового коша.
З тобою я радію і сумую,
Плекаю мрії, як вишневий сад.
В тобі моя тепліється надія,
Як білий день, як тихий зорепад.
Цвітуть жита незайманим колоссям
На цій землі, що потом облилась
Батьків моїх. Бо так вже повелося:
Ростити хліб – святе завжди для нас.
Отут мого дитинства сизі роси,
Тремтять в ранковім теплім туманці,
І солов’їна пісня стоголоса
Живе, як казка, досі у мені.
Звідсіль біжить натомлена стежина,
Церковним дзвоном тішиться зоря,
Пройде відлуння в серці одержимо
І довго щем отой не зажива.
І тільки ліс замріяний крилато
Свободою своєю дорожить.
Він землю цю готовий увінчати
Із висоти розкішних верховіть.
Тут день мене стрічає голубино,
Хустина неба в ніжності пливе.
Усе довкола тішиться дитинно
І за собою кличе і веде.
|
