Мене завжди захоплювали працьовитість, людська доброта і щира українська вдача моїх родичів із Прилісного Ірини Горайчук та її мами Орисі Мосійчук. Коли йдеш Центральною вулицею села, то мимоволі звертаєш увагу на гарно впорядковані подвір’я їхніх будинків. На ошатних клумбах, завдяки дбайливим рукам господинь, з ранньої весни до пізньої осені цвітуть квіти: підсніжники, тюльпани, жоржини, гладіолуси, троянди, іриси, хризантеми.
Того дня ще задовго до початку занять в актовому залі зібралися учні та педагоги Колківського ВПУ . Вони з нетерпінням чекали зустрічі з настоятелем храму Успіння Божої Матері села Оконськ отцем Олександром Лановим, який нещодавно повернувся із передової, куди відвозив бійцям гуманітарну допомогу. Дівчата і хлопці училища в черговий раз зв'язали маскувальну сітку, вирізали кілька сотень устілок, напекли різних кондитерських виробів і через отця Олександра відправили в Красногорівку, Станицю Луганську та Костянтинівку.
Нещодавно у своєму садку біля яблуні моя тітка Тетяна Мороз підібрала покаліченого птаха, у якого оперення зверху було темно-руде, а знизу світле, з боків голови стирчали пучки видовженого пір’я, немов «вушка». Та найбільше нас вразили великі гострі кігті та короткий гачкуватий дзьоб. Як згодом виявилось, це був пугач – найбільший із сов. Не знаючи що робити з покаліченим птахом, тітка віднесла його своїй учительці біології Галині Михайлівні Скорик. На консультацію запросили ветлікаря Миколу Макаруху, який оглянувши сову, встановив, що у пугача пошкоджене праве крило, на ньому вже наріс хрящ. Тож вирішили, що цей рідкісний птах поживе і підлікується на обійсті у вчителів.
Коли в березні 1953 р. помер Сталін, проводового радіо в Прилісному ще не було. Тому під час траурного мітингу, на який зібрали колгоспників біля клубу, місцеве начальство бігало до директора школи Цюприк М.І. слухати по радіоприймачу трансляцію похорону вождя, а потім розповідали про це людям та скликали єднатись для продовження його справи.
