У складі 1-ого територіального батальйону «Волинь» Віктор Білов із Галузії захищав цілісність держави на Сході країни.
Після армійської строкової служби Віктор Білов з Галузії здобув фах радіомеханіка і займався ремонтом побутової техніки. Згодом навчався в Рівненській філії Комп'ютерної Академії «ШАГ». Потім працював в «Укртелекомі», а після скорочення допомагав брату у Луцьку, який ремонтував автомобілі.
У травні минулого року 32-річний Віктор одружився. Через місяць, як тільки на світ з’явилась донька, під час другої хвилі мобілізації його викликали у військкомат і запропонували записатися у новостворений батальйон територіальної оборони «Волинь», який, начебто, мав захищати територію області та дислокуватись на місці. Тож погодившись на таку пропозицію, був мобілізований 26 травня. Та незабаром з’ясувалось, що підрозділ також долучиться до антитерористичної операції на Сході країни.
- Потрапивши в батальйон, відразу був стрілком, потім перейшов у кулеметники, - розповідає Віктор. – На базу 51 ОМБ, де ми тренувалися, приїздили інструктори підрозділу «Альфа», які проводили з нами навчання. При цьому велика увага приділялася наданні медичної допомоги.
19 серпня підрозділ відбув залізничним ешелоном разом із своїми шкільними автобусами, які слугували засобами для пересування, в м. Конотоп Сумської області, де згодом і базувалася їхня рота. Блокпости розміщалися поблизу міст Шостка, Глухів та Батурин. В останньому Віктор Білов із своїми товаришами охороняли міст через річку на трасі міжнародного значення Київ-Москва. Якщо поблизу Батурина люди порівняно доброзичливо відносились до наших солдатів, надаючи усіляку підтримку, то в Глухові бійці часто чули: «Чого ви сюди приїхали?»
- Там ми пробули близько двох місяців, після чого 16 вересня батальйон відбув до Ізюму Харківської області, - продовжує мій співрозмовник. – Коли вже мали їхати далі, раптово поступила команда зупинитись в стороні від Ізюму. Згодом з’ясувалось, що нас там чекали, і замість нас під обстріл потрапила якась російська колона.
24 вересня батальйон передислокувався в район Дебальцево. Взвод, в якому служив Віктор Білов розмістився на блокпосту в одному із населених пунктів неподалік м. Єнакієве. За півтора-два кілометри від них через Волинцевське водосховище знаходився супротивник.
- Наші попередники дали нам картку розтяжок, згодом ми зробили свою систему, - говорить Віктор. - Бойовики теж «перевіряли», як ми службу несемо: знімали наші розтяжки, ставили свої. Після того, як якась із них спрацьовувала, місце вибуху ми обстрілювали стрілецькою зброєю. Коли бойовики починали стріляти у відповідь, тоді з нашої сторони у хід йшла вся наявна зброя. А після того, як біля мого вуха вперше пролетіла куля із доволі неприємним специфічним свистом, відчув викид адреналіну. До того стріляли стоячи, вважаючи себе героями, та після того випадку стали більш обережними.
Прямих атак з боку бойовиків на блокпост хлопців не було. Хоча розвідка й доповідала про можливість провокацій. Коли тільки приїхали, було порівняно тихо - по другий бік стояли місцеві сепаратисти. Потім в бойовиків пройшла ротація і обстріли стали частішими і навіть розбомбило декілька хат. Часом бомбили наші позиції в покарання за те, що солдати коректували ведення вогню української артилерії, як тільки бачили ворожі колони. Бойовики, які підслуховували розмови по радіостанції, навіть декілька разів попереджували, щоб перестали коректувати. На посту було від чотирьох до восьми хлопців, із зброї - автомати та гранатомети, вдосталь боєприпасів. Пощастило, що за весь час АТО ніхто із товаришів Віктора навіть не був поранений.
- Коли стало холодно спорудили бліндаж та поставили буржуйку, - пригадує солдат, - добре, що поруч зростав дубовий ліс, тож було чим накрити укриття і попити пічку. Дощі були лише два рази, хоча на всяк випадок мали брезентові плащі. Неподалік була покинута хата, де можна було поспати після тригодинного чергування. А одна сім’я, виїжджаючи із населеного пункту, залишила нам телевізор, з якого дізнавалися новини. Щодня дзвонив до рідних, хоча зв’язок був постійно перевантажений, бувало додзвонювався лише на 30 раз.
Із вдячністю пригадав Віктор Білов приїзди волонтерів, які доставляли усе необхідне. Були передачі і від маневичан. Останній раз через районну ветеранську організацію бійцям передали тростянецьку тушонку від ТзОВ «Агроситниця», яка була бійцям до смаку.
Відпустку очікував із нетерпінням, адже декілька місяців не бачив доньку, дружину, матір. Спочатку позашляховиком, який для служби придбав за власні кошти один із бійців, у супроводі БТРа дістався до штабу. Потім через Дебальцеве на Артемівськ, а далі на Харків, Київ і до Луцька. Приємно було, коли водій маршрутки, що прямувала на Маневичі, побачивши Віктора у військовій формі сказав, що він може не платити за проїзд. Водій місцевого маршрутного автобуса, що їздить до Галузії, також не бере з нього гроші.
Восьмимісячна Дарина спочатку не впізнала батька та згодом сміливо йшла на руки. Не було меж радості дружини Наталії, чекали на нього й рідні та друзі.
Розмірковуючи про участь у антитерористичній операції Віктор зазначив, що є декілька суперечливих моментів, які солдатам важко збагнути: «Зрозуміло, що військовозобов’язані повинні захищати батьківщину. Але не розумієш чому, коли там на Сході йде війна, тут наших бійців підтримують лише родичі, друзі і волонтери, а всім іншим байдуже. Чому, перебуваючи на своїй землі, ми не маємо права перші стріляти по ворогу і лише, коли стріляють по нам, відкриваємо вогонь? Напрошується питання, що ми там робимо?»
- Лише дурень не боїться, - наостанок говорить про повернення на Схід Віктор Білов. – Але за 3-4 дні втягнуся і знову боронитиму рідну землю.
Після нашої розмови Віктор відбув у зону АТО, але не надовго, оскільки обіцяна ротація таки пройшла. Тож зараз він вдома зі своїми рідними, як і вся Україна, святкує новорічно-різдвяні свята.
|
