Статті
Меню сайту
Форма входу
Рубрики
Привітання до свят [15]
Святкуємо [79]
Офіційно [408]
Вісті з державної адміністрації [50]
Районна рада інформує [49]
Управління Пенсійного фонду інформує [25]
Районний центр зайнятості інформує [30]
З прокуратури району [44]
Міліцейський кур'єр [48]
Соціальний захист [90]
Повідомлення з РАЕС [44]
Абетка здоров'я [59]
Материнка [125]
Криниченька [38]
Добрий господар [49]
Молодіжна палітра [50]
Спорт [105]
Люди рідного краю [200]
Село і Люди [29]
Інтерв'ю до ювілею [4]
З редакційної пошти [72]
Творчість наших читачів [75]
На суботній добривечір [124]
Оголошення та реклама [21]
Пошук
Наше опитування
Як Вам наш сайт?
Всього відповідей: 206
Погода
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Вітаю Вас, novadoba · RSS 28.03.2024, 18:06

Головна » Статті » Молодіжна палітра

«НЕ ДАНО ЗБАГНУТИ ЇМ В ЛІТО ВОГНЯНЕ, ЯК ЧЕКАННЯМ ТИ СВОЇМ ВБЕРЕГЛА МЕНЕ»
На Поліссі – мирне літо. Але відгомін війни на Донбасі доходить і сюди. Повертаються зі Сходу маневицькі солдати: в одного осколками прошита легеня, в іншого під Іловайськом поранені дві ноги, та він із гордістю говорить: «Заживуть рани, повернусь на фронт, до своїх хлопців», а в декого до самісінького дна обпалена душа. Зустрічаючись з ними поглядами, щоразу відчуваєш гіркоту. Очі солдатів і їхніх рідних говорять багато. Бо і ті, що власним тілом закривають від градів нашу Україну там на Сході, і ті, що з молитвою чекають кожну мить на телефонний дзвінок з вогняного пекла, наділені невичерпною мужністю, ім’я якій - ЛЮБОВ.


А НА ВІЙНІ, ЯК НА ВІЙНІ…



У свої 20 із «хвостиком» Юрій Махновець із Четвертні вже побував під обстрілами, побачив смерть і зраду. У надлюдських умовах, коли доводиться у спекотний липень ходити у зимових берцях, а взимку тремтіти в окопах від морозу, рятує лише думка: що за тебе моляться і чекають вдома. І ця свята любов дає наснагу не просто жити, а боротися за кожен клаптик рідної землі.
- На війні, як на війні, - говорить у телефонну слухавку з донецького Володарського Юрій. (Наша розмова відбулась саме у телефонному режимі, звідти, з передової, де розриваються гранати, де тисячами свічей у небі запалюються гради, де завтра може і не бути). - Я не можу багато розповідати. Скажу єдине: я хлопець із села, загартований, тому звик до будь-якої роботи і умов. Головне, щоб були здоровими мої батьки і ще довго-довго жили, а то останнім часом здоров’я їх підводить
Батьки, Петро й Ганна Махновці, тримають чимале господарство, чотири корови. Тож наробитися є біля чого, та й вік бере своє. А ще постійні хвилювання за сина: як він там, чи не голодний, чи не поранений. Коли ще тільки розпочався Майдан, мати, хапаючись за серце, говорила: «Там же ж такі хлопці, як мій Юра…» А рік тому, відповідаючи на запитання кореспондента «Волинської газети» «А якби довелося захищати Україну в бою, пішов би?», Юра відповів: «Мабуть. А як інакше?». «Не мабуть, а – точно! Хто-то, а я, повірте, знаю!», - виправила його тоді мати. І ось тепер батьки кожнісіньку хвилину чекають на сина з лінії фронту, де життя іде на секунди. Спочатку чекали його з молитвою за «тих, хто в морі», тепер же з війни!
- Після закінчення сільської школи я потрапив у моряки, - на якусь мить Юрій відволікається, замовкає. – До армії ніколи моря не бачив, весь час в господарських клопотах коло землі. Служив у військово-морських силах на корветі «Луцьк». Таких, як я, було чимало. І всі прості хлопці із села. Як і зараз, на війні. Корвет «Луцьк», на якому провів два роки, запам’ятається надовго, у дембельському альбомі маю чимало фотографій. Служив старшим електриком, у 2007-2008 рр. брав участь у антитерористичній операції НАТО «Активні зусилля». В Середземному морі поблизу берегів Греції, де ми базувалися, спільно з італійськими, американськими, турецькими моряками прикривали американський спецназ від сомалійських піратів. У разі їх нападу були готові стріляти.
Сьогодні Юрій захищає рубежі України від сепаратистів, його територія – небо. Він радіотелеграфіст-планшетист: ретельно відстежує новини, які стосуються повітряного простору і передає дані командирові. Тут важлива кожна деталь і вміння відрізнити українські літаки від ворожих, аби, не дай Боже, не підбити своїх.
- 4 березня отримав повістку, а 13 відправився на Яворівський полігон у Старичах, - розповідає Юра. – Звідти у Кривий Ріг у 17-ту окрему гвардійську танкову бригаду. А з 20 травня я вже тут, у Володарському, що знаходиться за 23 км від Маріуполя. Волонтери були у нас лише один-єдиний раз. І то ми виїжджали до них, бо до місця нашого базування вони не доїдуть. Привезли продукти харчування та дитячі малюнки. Їх було небагато. Штук десять: жовто-синій прапор, блакитне небо, усміхнена мама – так ново волинські діти уявляють мир. І дивлячись на ці малюнки, я розумів, що діти набагато сильніші психологи, ніж дорослі. Вони знають, як внести радість у наші душі. Ви мене запитуєте, чи скоро кінець війні. Я вам відповім так: літню форму я отримав лише завдяки старанням сільського голови Степанії Михайлівни. Хочеться ж просто відчувати, що ми потрібні своїй державі.
Цю війну можна було б закінчити вже давно, можна було б обійтися без таких втрат. Щоденно до лікарень привозять до тисячі поранених хлопців, а скількох немає серед нас. Війну затягують. І важко з цим не погодитись.
- Тут рятує лише одне – голос у слухавці найрідніших людей, - емоційно говорить солдат. - Коли батьки телефонують, я їх розпитую про буденні справи, чи все у господарстві гаразд, як самі справляються з роботою. Просто хочеться жити нормальним життям. Розумієте, без пострілів. Без війни. Мрію про мир і…про повернення додому.

«ПРОСТО ТИ ЧЕКАЛА ТАК, ЯК НІХТО НЕ ВМІВ»



Дружини військовослужбовців із надією чекають на своїх чоловіків із зони бойових дій. Така доля не оминула і подружжя Шуляковських із Маневич: доки Руслан захищав східні рубежі України, Зоряна віддано чекала на свого героя і молилася, знаючи, що в сусідній кімнаті щовечора навколішки перед святим образом Божої Матері стоять їхні діти – 10-річний Максим та 7-річна Аліна.
- Вони просили у Господа єдине: аби тато повернувся живим, - витираючи сльози, говорить Зоряна. Їй і сьогодні вкрай важко згадувати про той нестерпно болючий рік випробувань і чекань. – Коли Руслан після відпустки повертався на Схід, ми цілою сім’єю проводжали його на львівський потяг. Була пізня година, та діти не спали. Вони надовго запам’ятають прощання з татом на пероні.
Руслана у березні викликали у районний військкомат на десятиденні навчальні збори. Він - офіцер, має за плечима Сумський військовий інститут ракетних військ та артилерії, потім три роки служби у м. Ізяславі на Хмельниччині. Два місяці служив у Маневицько-Любешівському ОРВК, займався пошуком техніки на фронт, адже вже формувалася 51 бригада. Згодом із 40 працівників військкомату залишилось 16 чоловік.
- Частину хлопців відправили у батальйон територіальної оборони, - приєднується до розмови Руслан. – Я ж відмовився, сказавши, що я офіцер і хочу виконувати свої обов’язки за спеціальністю. Адже за десять років у нас випустилося близько 3 тис. офіцерів-артилеристів. Де вони? Чому здебільшого воюють прості сільські хлопці, які не навчені поводженню зі зброєю? Нам не вистачає спеціалістів. Хлопцям обіцяли, що стоятимуть під Білорусією, однак вони опинилися в Дебальцевому.
У складі 24 механізованої львівської бригади 5 липня Руслан Шуляковський опинився в зоні АТО поблизу Щастя на Луганщині. Було важко. Війська перемішалися. Ніхто не знав, де чужі стоять, а де свої, і можна було легко потрапити на сепаратистський блокпост. 5 вересня після підписання так званої Мирної угоди їхню частину обстріляли з важкої техніки і вони змушені були відійти. Підрозділ розділили на три частини: одні поїхали додому, інших перекинули на передову, ще інших перемістили в Сватово за 130 км від Щастя. У січні перебазувалися до Новоайдара. Руслан наголошує, що техніка у військовослужбовців дуже стара, і він навіть не знає, як сьогодні хлопці воюють.
- Найважче було тоді, коли Руслан не відповідав на дзвінки, - пригадує Зоряна. – Бувало й таке, що я по кілька днів не чула його голосу. Від розпачу шукала будь-які шляхи зв’язатися з ним. Маневичанин Олег Снитюк, знаходячись недалеко, впізнав по рації його голос, коли той передавав інформацію. Подзвонив своїй дружині у Дніпропетровськ, а вона вже зателефонувала мені і сказала, що він живий-здоровий.
– Моє завдання полягало у тому, щоб передавати точні координати місцезнаходження супротивника, - говорить Руслан. - За 7-8 км стояла піхота, яка захищала наші позиції від ворога. Вона вичисляла чужинців, знімала координати місцевості, а ми вже їх обробляли і передавали на «гармати». І досить часто, знаходячись на завданні, я не міг відповісти на телефонний дзвінок або ж зовсім не було зв’язку.
- В нас так склалося, що за 10 років подружнього життя ми завжди були разом, і діти, прокинувшись, бачили тата і маму, тому дуже прив’язані до батька. Вони йому часто кажуть: «Ти найкращий тато на землі». Максим, коли приходив зі школи, закривався у себе в кімнаті і говорив: «Мамо, мені потрібно подумати про тата», - не стримує сльози Зоряна. – Підтримували нас вчителі та учні з Маневицької школи № 1. Діти 14 лютого передали багато малюнків, кави, шоколаду і ми відіслали їх «Новою поштою». Руслан все це отримав і у тій хаті, де вони жили, хлопці повністю обвішали стіну дитячими малюнками.
Я серцем відчувала, коли Русланові було погано. Коли вже його демобілізували і він повертався додому, у ту ніч я не могла зімкнути очей. Вже на ранок дізналася, що близько десятої години вечора стався вибух у Чугуївському районі під пасажирським поїздом «Лисичанськ –Харків», у якому їхав чоловік.
- Сказали, що теракт, але ніхто не знає, як було насправді, - немовби заспокоює дружину військовослужбовець. – Він же ішов із самого Лисичанська, за 30 км від лінії фронту. Там, на передовій, я відчував любов дружини і дітей.

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, ТАТУ!



Війна безжально переписує людські долі, змінює пріоритети й цінності у дітей. Дитячі серця є найбільш вразливими. Але сьогодні вони можуть дати справжній урок мужності дорослим. П’ятнадцятирічна Яна Савчук із Бережниці чекає на тата. З війни.
- Для мене він вже герой, моя гордість, мій наставник, - говорить Яна. – Піти добровольцем на війну зможе далеко не кожний чоловік. А він пішов. Заради нас. Заради мирного неба над нашою головою.
39-річний Володимир Савчук записався у лави Збройних сил України ще восени. Рішення таке прийняв не спонтанно, обдумано. Залишити троє дітей та дружину, чимале господарство вимагає неабиякої сили волі. Але як справжній патріот рідної землі він не зумів сидіти і чекати.
- Тато уважно стежив за усіма подіями, що відбувалися в державі, - з тривогою говорить Яна. – Дивився кожен випуск телевізійних новин. Того вечора він зібрав нас усіх на кухні і оголосив про своє рішення. У мами на очах сльози. Я ж сама собі дивувалася, як стійко сприйняла цю новину. Навіть скажу більше: у ці хвилини я пишалася своїм батьком, хоча на душі було страшенно важко, адже там – війна.
Яна закінчила дев’ятий клас з відзнакою. Цьогоріч планує вступити до Волинського військового ліцею. У майбутньому бачить себе саме у професії військового.
- На мій вибір, безперечно, вплинув батько, - зізнається Яна. – Мене завжди приваблював фах людей мужніх, які у будь-яку хвилину готові підставити своє плече Батьківщині, особливо зараз, коли вона потребує допомоги.
До мобілізації Володимир Федорович працював директором школи у с. Бережниця, викладав предмет «Основи здоров’я». Тему патріотизму піднімав на кожному уроці, тим самим прищеплюючи дітям любов до своєї країни.
- Для мене він найкращий – як батько, як вчитель, - говорить Яна. – Він навчив мене бути впевненою у своїх силах, цілеспрямованою і наполегливо іти до мети. У нас дуже близькі відносини, я можу довірити йому найсокровенніше. Коли батько телефонує, я завжди йому говорю: «Я люблю тебе, тату…». Справжнім подарунком для старшого брата Вадима на день народження став приїзд тата із Яворівського полігону. І менший Едуард його з нетерпінням чекає.
Я ніколи не забуду слова, які сказав батько у школі, відправляючись на полігон: «Пам’ятайте, що там іде війна…». А 10 липня, у мій день народження, він зателефонував і повідомив, що їх відправляють захищати рубежі під Маріуполем. Ось такий «подарунок». Я хочу, щоб тато повернувся додому і… (Яна на хвильку замовкає) якби мені було вісімнадцять років, я би пішла з ним на війну.
Категорія: Молодіжна палітра | Додав: novadoba (27.07.2015) | Автор: Людмила ВЛАСЮК
Переглядів: 603 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar
Copyright "Новадоба"" © 2013
Зробити безкоштовний сайт з uCoz