Серед семи десятків населених пунктів Маневицького району чимало сіл з невеликою кількістю населення. До таких відноситься і Северинівка зі своїми 252-ма жителями. Останнім часом село також вподобали цигани, які купують хати-пустки. Лише офіційно їх зареєстровано більше двадцяти осіб. Тут функціонують сільський клуб, магазин Маневицького споживчого товариства, діє фельдшерсько-акушерський пункт та церковний храм.
Щодо назви села, то в статті І. Д. Скорука «Ойконімія Маневицького району» зазначено, що назва села Северинівка мотивована християнським іменем Северин. Старожили ж села з вуст в уста передавали прадавні перекази про заснування невеликого безіменного хутірця ще в козацькі часи. Чисто правдиву картину тих незапам’ятних днів сьогодні відновити непросто. Однак дещо підтверджується відомим історичним фактом. Восени 1595 року з міста Луцька на білоруське Полісся через теперішні маневицькі землі пролягав шлях повстанського козацького війська Северина Наливайка. Рухалися повільно, з великими труднощами долаючи бездоріжжя, нестачу продовольства й фуражу. Частина козаків відразу ж змудрувала, вдало використавши для транспортування човни-чайки по древньому торговому водному плесу річки Стир. Кінно-піший загін потягнувся довгою вервечкою через дрімучі ліси та болота не дуже помітною, але натоптаною дорогою. Безіменний хутірець та його околиці якраз і стали місцем першої ночівлі на важкому шляху до Білорусі. Смачна вечеря з рибо-грибної юшки, свіжоспечена картопля та задимлене м’ясо дичини припали до смаку кожному козакові. Своє визначальне слово про чудову поліську місцевість не міг не сказати і козацький отаман Северин… Відтак і хутірець залишився в пам’ять про перебування Северина Наливайка з назвою Северинівка.
Заїжджаючи у село головною вулицею споглядаєш, як з правого боку привітно зустрічає усіх прибулих церковний храм, названий на честь Амфілохія Почаївського. Навесні цього року його було викрашено у патріотичні жовто-блакитні кольори (на знімку). На малі та великі релігійні свята збираються сюди прихожани. Найбільше їх, а також вихідців із села, гостей із сусідніх сіл збирається у престольний празник, який відзначається 12 травня. Храм молодий, 28 квітня 2007 року його було освячено. З вересня 2010 року його настоятелем є священик Василь Першута, родом із Рівненщини. Його дружина матушка Людмила керує церковним хором, який налічує 8 чоловік.
- Село невелике, але гадаю, що нашу невелику парафію, невелику громаду поєднує християнська любов, любов до Церкви, любов до Бога, до наших споконвічних традицій – всього, що складає суть нашого парафіяльного життя, - говорить о. Василь. – Цієї весни за допомогою сельчан зробили косметичний ремонт як у середині, так і зовні будівлі. Задоволений роботою старости церкви Петра Бортніка. Радий, що є благодійники, які допомагають у вирішенні тих чи інших питань. При будівництві храму значну матеріальну допомогу надав підприємець Сергій Барабаш (м. Луцьк), дружина якого Людмила Федорівна із Северинівки.
Северинівка - невелике село. Тут лише дві вулиці, одна із яких, центральна, вкрита асфальтованим покриттям. На головній вулиці розмістився єдиний магазин Маневицького споживчого товариства, До речі, керівник споживчого товариства Володимир Наумчук родом із сусідніх Кукол. Тож і обіцяний паркан навколо магазину повинен був би вже давно прикрасити територію села.
Оскільки вибору, куди піти за товаром, немає, то і справи у тутешнього продавця Світлани Бортнік (на знімку) йдуть непогано, особливо у ягідний та грибний сезони. Тут є і продовольчі і не продовольчі товари, загалом усе необхідне до столу та багато чого по господарству, тут же, як у радянські часи, можна зустріти і живу чергу за хлібом.
Магазин працює з 9-ої до 14-ої та з 16-ої до 19-ої години, хоча за потребою сельчан, особливо в літню пору, коли пізно йдуть з полів та лісу, роботу продовжує.
- Нині на дворі ягідний сезон, тож виручка у магазині майже на 50 відсотків збільшується, - говорить продавчиня. – У цей час дітлахи частіше дозволяють купити собі морозива, яке возимо двічі на тиждень, чоловіки - випити кухоль пива.
Працює Світлана Бортнік одна, сама ж прибирає, сама взимку топить грубу. Хоча і отримує мінімальну заробітну плату, зате має постійне місце роботи, чим можуть похвалитися не всі жителі села.
Мандруючи селом разом із Куклинським сільським головою Геннадієм Зіничем та завідуючою сільським клубом Людмилою Козел, яка виступила своєрідним гідом, дізнався, що, як і в кожному подібному селі, тут практично немає робочих місць, тож основу для забезпечення життєдіяльності становить підсобне господарство. Є чимало у сельчан ставків-копанок, де розводять рибу, позаяк тутешні стави Маневицького рибгоспу декілька років не зариблені. Дуже суттєвим у поповненні сімейних бюджетів є збір і здача лісових ягід, зокрема, чорниці, та таких грибів як лисички. Цьогоріч близько десяти осіб працювали по збору полуниці на полях ТзОВ «Хайберрі», що поруч Ст. Чорторийська. Окремі чоловіки заробляють копійку, їдучи на будівельні роботи у великі міста та за кордон. Дехто шукає роботу в лісі на території Оконського лісництва.
Як розповів очільник місцевої громади Геннадій Зінич, окрім безробіття, є проблемні питання в земельній сфері: наразі видано лише 20 відсотків державних актів. У 2011 році встановили 7 світлоточок, в цьому році полагодили ганок сільського ФАПу. Сільський голова планує встановити ще кілька ліхтарів по вул. Центральній. Також хоче оновити паркан навколо кладовища.
- Позитивним є момент, що в село переїхала молода пара із Маневич, яким дістався будинок у спадок. Це сім’я Білоусів, – говорить Геннадій Зінич. – Нині вони роблять ремонт будинку. Ще дві сім’ї взяли місце під забудову.
Обговоривши місцеві напрацювання та проблеми, навідалися до старожилів села Федора Миколайовича та Теклі Федорівни Бортніків. Цьогоріч на зелені свята подружжя відзначало 65-річчя з дня весілля.
89-річний Федір Миколайович з легкістю пригадав увесь свій життєвий шлях. Розповів, як жилося за Польщі, при якій закінчив 4 класи та пас корови за оренду землі, як прийшла Радянська влада, як почалася війна і потрапив до рук німців та працював у Ковелі на залізниці, як втік від них і перебував у партизанах, про службу в армії в Архангельську. Детально розповів про роботу у колгоспі «Вперед», який базувався у селі, та у якому багато років був бригадиром та виконував найрізноманітнішу роботу.
Текля Федорівна спочатку працювала у колгоспі, а потім ще 17 років техпрацівником сільського клубу. Разом із чоловіком виховала шістьох дітей, за що отримала звання матері-героїні. Нині старожили проживають із сім’єю наймолодшого сина Сергія, мають 13 онуків, 8 правнуків.
У свій поважний вік Федір Миколайович ще може взяти до рук інструмент і зробити нехитрий дерев’яний виріб. Ще раніше разом із сельчанами будував дерев’яні хати, з яких зо п’ять є і в Северинівці.
Таким же вмінням робити із дошки чи бруса чудові дерев’яні вироби славиться ще один житель Северинівки Олександр Семенюк.
Завітавши ще до одної поважної людини в селі, старости місцевої церкви, підприємця Петра Бортніка, дізнався про його турботи та захоплення.
Пан Петро народився і виріс у Северинівці. Після закінчення Куклівської середньої школи поступив у Шацький лісний технікум. Після служби в армії пішов працювати майстром лісу Оконського лісництва. Через 13 років Петро Олексійович покинув роботу і подався у підприємництво. На той час мав магазини у Куклах, Лісовому, Рудці та Будках. Однак через велику конкуренцію із торгівлею довелось розпрощатися, натомість із 2007 року взявся за виробництво і почав виготовляти вироби з текстилю, зокрема, дитячі матраци.
- Наші матраци можна придбати і в Маневичах, - говорить пан Петро. - Хоча нині відчувається скрута, тож справи йдуть не так як хотілося б.
Варто зазначити, що старший брат Петра Олексійовича пан Микола, посприяв становленню брата як підприємця, оскільки заснував фірму, яка має назву «Twins», що займається дитячими товарами, по всій території України. Плідно співпрацює з поляками та німцями. У виробничому приміщенні просто на подвір’ї обійстя пана Петра матраци виробляються, а старший брат їх реалізовує.
- Оскільки бізнес трохи призупинився, тож почав більше приділяти уваги бджолам, - продовжує мій співрозмовник. – Цією справою займаюся вже 15 років. Маю 21 вулик і більше поки що не хочу, бо і так забирає багато часу. Бджільництвом почав займатися, коли брат привіз шість вуликів. Старий досвідчений пасічник з Луцька розповів як доглядати за бджолами. Щоправда, через деякий час бджоли пропали. Однак, засумувавши за ними, почав все спочатку. Тепер не можу без того, щоб мене не вкусила бджола, іноді навіть сам наставляю руку.
У шлюбі з пані Валентиною, з якою проживають вже понад 30 років, пан Петро виростив двох дітей. Нині дочка Світлана – медсестра першої міської Луцької лікарні - разом із сім’єю проживає в Луцьку, син Олександр – підприємець, із дружиною мешкає у Львові. На гостину до діда з бабою із Луцька приїздить поки що єдина внучка Дарина.
Коли на родинні чи великі релігійні свята уся родина збирається у батьківському домі, голова сімейства згадує ще одне своє давнє вміння і залюбки грає для рідних на гармошці.
Об’єктів соціальної сфери у селі мало, тож не можна було обминути сільський клуб. Людмила Козел розповіла, що нині в селі є місце, де провести концерт, а у великі свята танці. Хоча місцева малочисельна молодь їде туди, де більше молоді та є розважальні заклади, здебільшого у Кукли. У Северинівці барів немає, тож і молоді тут не цікаво. Друга справа, коли сини пані Людмили Віктор та Сергій, працівники районного Будинку культури, на свята влаштовують дискотеки із живою музикою на власній апаратурі, тоді вже до Северинівки їдуть з інших сіл.
Сільський клуб є також місцем зустрічі з керівництвом району, проведенням виборів та прийому дільничним інспектором міліції Сергієм Ліщуком, який чітко реагує на кожне звернення.
У окремій кімнатці сільського клубу Людмила Андріївна влаштувала кімнату-світлицю, на кшталт музею села, де зібрані старовинні речі – ткацький верстат, дерев’яні побутові речі, ткані рушники, вишиті картини та килими, Кобзар та Біблія.
Пані Людмила зауважила, що був час коли клубну ставку скоротили, тоді вона подалася у бізнес й пізнала ціну власного хліба. Та через 10 років, після завершення будівництва церкви, сельчани на чолі з її чоловіком Віктором Івановичем за сприяння районної влади відновили клуб господарським методом – матеріал купувався за виділені кошти з районного бюджету, а місцеві будівельники трудилися безкоштовно задля громади.
Чоловік Людмили Андріївни Віктор Козел, колишній міліціонер райвідділу міліції, нині перебуває на пенсії. Професійною стежкою батька пішов старший син Іван. Пан Віктор - один з двох власників комбайнів, що є у селі, має також родина і трактор, яким обробляють поля. У 1988-1989 роках він брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС, тож нині має почесне звання ліквідатора.
Здавалось би, у маленькому селі і писати буде ні про кого. Та де там, адже у кожному куточку нашого краю, в кожному селі, великому чи малому, живуть люди, які вміють працювати. Хотілось би, щоб цю нелегку сільську працю шанували не лише вони самі, а й наші високоповажні державні мужі, яких обираємо для керівництва нашою державою, й приділяли увагу проблемам сільських трударів, яких накопилося дуже багато.
|
