26 діб героїчної оборони Савур-Могили
Справжні герої живуть поряд. Вперше познайомившись з маневичанином Миколою Кураном, мені здалось: звичайний собі хлопець, та вже після кількох хвилин спілкування зрозуміла, що він наділений відчайдушною мужністю та відвагою.
При тій нашій першій зустрічі два роки тому Микола служив за контрактом старшим сапером 30-ої ОМБ у м. Новоград-Волинському. Ще тоді мене вразили його слова, які сьогодні обернулися реальністю: «Хочу потрапити в гарячу точку світу, аби виконати там миротворчу місію». Хто ж міг подумати, що гарячою точкою світу буде наш рідний Донбас?!
- Сьогодні я завдячую тому, що пройшов армійську службу і отримав такий важливий для військових операцій досвід, - зізнається Микола. – Хоча важко було і мені, адже траплялося розміновувати такі снаряди, які бачив вперше в житті.
Призвали Миколу в квітні у другу хвилю мобілізації в 51-шу ОМБ в групу інженерного забезпечення, у саперну роту старшим радіомінером. З Володимир-Волинська відправили на Рівненський полігон, де солдати мали пройти курс навчання.
- Максимум, що ми могли зробити, - вивантажити навчальні міни з машини, - розповідає Микола. – Ще один раз дозволили попідривати електродетонатори. Не дозволяли навіть перевірити автомати. Вже там, на Сході, як почали відстрілюватися, то в багатьох вони були несправні, заклинювали. Коли хлопці просили хоча би вивчити сигнальні міни, нам сказали, що такої зброї у них немає. Однак, коли вже з технікою відправлялися на Дачне і почали завантажувати боєприпаси, побачили, що все тут є.
Як зізнається Микола, із саперного взводу знайшлося лише 3-4 чоловіки справжніх фахівців.
– Перший батальйон виїхав поближче до блокпостів Красноармійська, - продовжує Микола, - де потрібні були сапери. Ставили сигнальні міни, аби сепаратисти не змогли близько підійти до наших снайперів, що знаходились у недобудованих приміщеннях. Після цього поступила команда ставити бойові міни, ну а нас же цього не вчили! Добре, що я трішки пам’ятав, що і до чого ще з контрактної служби.
Згодом частину військовослужбовців повернули на Миколаївський полігон «Широкий лан». Микола в числі добровольців залишився утримувати ті блокпости, які функціонували: розставляв навколо них міни і слідкував за табором, який періодично міняв місце дислокації. Блокпости помаленьку почали підтягуватись до Донецька.
- Від нашої саперної роти ніби Божа сила відвертала кулі, - говорить боєць. – Снаряди зривалися поруч, а ми залишалися цілими і неушкодженими. Так було, коли 93 бригада штурмувала село Піски, а наш батальйон їздив її прикривати зі сторони Марїнки, щоб не надійшло підкріплення від сепаратистів. Та все до пори, до часу, доки не опинилися на кургані Савур-Могила.
На Савур-Могилі тривали запеклі бої між українськими військовими та вояками самопроголошених республік. 26 довгих днів та ночей під шквалами градів, ураганів, важкої артилерії військовослужбовці тримали оборону. Навіть більше, їм вдалось взяти в полон двох озброєних сепаратистів. Відібравши у них зброю, військові передали полонених командирові батальйону.
- Через деякий час ми помітили, що до нас наближається два автомобілі, - продовжує Микола. - Тоді ми вперше були змушені відкрити вогонь. Один водій загинув, інший залишився живий, але з численними пораненнями. Розповідав, що він шахтар і погрозами його змусили воювати за ДНР. Коли ж хлопці привели інших двох полонених і запитали у них, чи не знають вони цього чоловіка, ті ствердно кивнули головою, сказавши, що це один із командирів і у нього в підпорядкуванні знаходиться близько ста чоловік.
Від Савур-Могили до російського кордону 12 кілометрів. Бомбили переважно зі сторони сусідньої держави. Хлопці тримали оборону, але терористи робили все нові і нові спроби відвоювати стратегічну висоту.
- Взявши вершину, підхід до неї ми замінували, - розповідає Микола. - Кожні три доби два сапери чергували на горі. З кургану, який знаходиться 278 м над рівнем моря, видно, як рухаються колони, ще за км тридцять. Місцеві розповідали, що звідти у гарну тиху погоду у добротний бінокль можна побачити Азовське море і російський Таганрог. А ще вони не сумнівалися у тому, що підбитий малайзійський «Боїнг» – це справа рук російських офіцерів та сепаратистів. Як тільки сталася катастрофа, вони приїхали на шахти, які ще працювали, зібрали всіх чоловіків і відвезли на місце трагедії, змусивши збирати тіла.
Із кургану було видно, як бомбардували село Степанівка, що знаходилось за горою і де відчайдушно відбивалась 30 аеромобільна бригада, як летіли снаряди «градів» та «ураганів». Село знаходилось під суцільним вогнем. Савур-Могила залишалась прикритою лише зі сторони Петровського.
- Почалося бомбардування і села Петровське, де знаходився наш військовий штаб, снаряд потрапив навіть у газопровід, який вів до Сніжного, - розповідає Микола. – Наш склад з боєприпасами згорів, тож набоїв у нас залишалося не більше, ніж на п’ять хвилин бою. Ми змушені були відступити. Як тільки виїхали з Петровського, село почали суцільно накривати «градами». Після цього отримали наказ повертатися на Дачне, де хлопців почергово почали відправляти додому на реабілітацію.
Повернувшись додому у відпустку, Микола кожного вечора сідав перед екраном телевізора з нетерпінням, переглядаючи новини. Ще недавно на місці тих хлопців був він, сидів у окопах, тримав у руках автомат.
- Було дуже важко, інколи здавалось, ніби я втрачаю глузд, - розповідає солдат. – Курив цигарку за цигаркою. До нас приходила одна жінка, яка шукала свого сина. Сам він із Дніпропетровська, але служив у 72 бригаді. Показувала фото, чи ми його не бачили, чи не знаємо. У такі моменти мені страшенно хотілося додому: просто сказати батькам «спасибі» за подароване життя, обійняти дружину, пригорнути до грудей маленького сина.
Кожен з них – герой, бо мав мужність піти під кулі. Ми повинні пам’ятати тих, хто звідти не повернувся. І молимось Богу за тих, хто надалі захищає кожного з нас. Бо допоки б`ються такі серця – житиме й Україна.
|
|
Категорія: Люди рідного краю | Додав: novadoba (09.02.2015) | Автор: Людмила ВЛАСЮК |
| Переглядів: 493
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
